Інферно
Шрифт:
— Дякую, — сказав Начальник. — Молодці хлопці.
— Просто добре треновані, сер.
І з цими словами двоє турків сіли до чорного седана й подалися геть.
«Сінскі однаково мене просто так не відпустила б», — переконував себе Начальник. Відчувши це ще перед посадкою в Стамбулі, він встиг надіслати місцевому відділенню Консорціуму електронною поштою термінове повідомлення, у якому йшлося про те, що, можливо, йому з Феррісом знадобиться термінова евакуація.
— Гадаєте, вона переслідуватиме нас? — спитав Ферріс.
— Хто, Сінскі? Так, — кивнув Начальник. —
Двоє чоловіків увібралися до білого мікроавтобуса, і Начальник швидко обнишпорив мішок, знайшов необхідні документи і про всяк випадок приготував їх. Видобувши з мішка бейсболку, Начальник витяг із неї акуратно загорнуту маленьку пляшечку щотландського віскі «Гайленд- парк» і начепив бейсболку на голову.
«Молодці хлопці».
Начальник поглянув на жовтувату рідину в пляшці й подумав, що вона може зачекати до завтра. «Хоча, — тут він уявив собі розчинний мішок Цобріста, — ще невідомо, яким воно буде, оте завтра. Я порушив своє основне правило, — подумав Начальник. — Я здав свого клієнта».
Начальник відчув себе якимось неприкаяним, наче плив навмання за течією, що несла його невідомо куди. Він знав: найближчими днями світ накриє хвиля повідомлень про катастрофу, у якій він відіграв чималеньку роль. «Без мене цього б не сталося».
Уперше за все своє життя чоловік відчув, що необізнаність і нейтралітет уже не дають йому моральної переваги. Демонстративне й навмисне небажання знати, самоусунення від проблем припинило бути невразливою моральною позицією. І його пальці висмикнули корок із пляшки шотландського віскі.
«Пий і лови кайф, — сказав він собі. — Так чи інак, а жити тобі лишилося недовго».
Начальник надовго припав до пляшки, насолоджуючись теплом, яке полилося йому в горло.
Раптом темряву прорізали фари й блакитні проблискові маячки поліцейських авт, які швидко оточили їх з усіх боків.
Начальник підскочив і панічно озирнувся навсібіч... а потім сів і закляк мов камінь.
«Утекти неможливо».
Коли працівники турецької поліції з гвинтівками напоготові наблизилися до автобуса, Начальник зробив останній ковток віскі й спокійно підняв над головою руки.
Цього разу він знав, що то не його люди.
Розділ 101
Швейцарське консульство в Стамбулі розташоване по Левент-плаза, 1, в ефектному ультрасучасному хмарочосі. На лінії горизонту давньої столиці його увігнутий фасад із блакитного скла нагадує футуристичний моноліт.
Майже годину тому Сінскі, покинувши підземелля, приїхала сюди, щоб організувати в одному з офісів консульства тимчасовий командний пункт. Місцеві радіостанції гуділи новинами про панічну втечу публіки із завершального концерту в міському резервуарі, де оркестр виконував симфонію Ференца Ліста «Данте». Про деталі не повідомлялося, але присутність міжнародної медичної групи в захисних костюмах спричинилася до найнеймовірніших чуток.
Сінскі стояла, дивлячись у вікно на вогні великого міста,
Щойно директорка ВООЗ завершила координацію в часі цілої низки зустрічей, які мали відбутися в Женеві впродовж кількох найближчих годин. Фахівці з різних агенцій уже виїхали, і Сінскі сама планувала невдовзі вилетіти зі Стамбула, щоб їх поінформувати про те, що сталося. Якась милосердна людина з нічного персоналу консульства принесла їй чашку гарячої справжньої турецької кави, яку Сінскі не забарилася випити.
Молодик із персоналу консульства зазирнув у розчинені двері її кабінету.
— Пані! З вами хоче поговорити Роберт Ленґдон.
— Дякую, — відповіла вона. — Нехай зайде.
Двадцять хвилин тому Ленґдон зв’язався із Сінскі по телефону й розповів їй, що Сієнна Брукс втекла від нього, викрала моторний човен і подалася в море. Сінскі вже чула цю новину від представників влади, які й досі обшукували прилеглу територію, але безрезультатно.
Коли висока постать професора замаячила у дверях, Елізабет Сінскі ледь упізнала його. Костюм Ленґдона був брудний, темне волосся скуйовдилося, а очі були запалі й втомлені.
— Професоре, з вами все гаразд? — спитала Сінскі, підводячись.
Ленґдон стомлено всміхнувся.
— Так. Проте бувало й легше.
— Прошу, — сказала вона, кивнувши на стілець, — сідайте.
— Ота зараза, яку винайшов Цобріст... — почав він без передмов, — я гадаю, вона вирвалася на волю ще тиждень тому.
Сінскі терпляче кивнула.
— Так, ми дійшли того самого висновку. Допоки про які- небудь симптоми не повідомлялося, однак ми вже готуємо окремі проби для поглибленого аналізу. На жаль, може пройти кілька днів чи навіть тижнів, поки ми не дізнаємося, що це за вірус... і на що він здатен.
— Це векторний вірус, — заявив Ленґдон.
Сінскі ошелешено схилила набік голову, вражена тим, що професор мистецтвознавства знає цей термін.
— Перепрошую?
— Цобріст створив поширюваний повітрям вірус, здатний змінювати ДНК людини.
Сінскі підвелася так рвучко, що аж стілець упав. «Цього й близько не може бути!»
— Звідки ви це знаєте?
— Від Сієнни, — тихо відповів Ленґдон. — Вона сама мені про це сказала. Півгодини тому.
Сінскі вперлася долонями в стіл і поглянула на Ленґдона з несподіваною недовірою.
— Отже, вона не втекла?
— Звісно, що втекла, — відповів Ленґдон. — Я не зміг спіймати її, і вона помчала на катері в море, маючи змогу зникнути назавжди. Але потім передумала. І повернулася з власної волі. Сієнна хоче допомогти з розв’язанням цієї кризи.
Із вуст Елізабет Сінскі вирвався різкий недобрий сміх.
— Вибачте, але я не схильна довіряти пані Брукс, особливо коли вона робить притягнуті за вуха заяви.
— А я довіряю їй, — сказав Ленґдон незворушним тоном. — Тому якщо вона стверджує, що це векторний вірус, вам би краще поставитися до цієї заяви серйозно.