Інферно
Шрифт:
Після служби, коли присутні зійшлися докупи й з любов’ю пригадували всілякі історії з життя Іґнаціо, Ленґдон походжав собором, милуючись мистецькими витворами, які Іґнаціо так любив... «Судний день» Базарі під куполом, вітражі Донателло й Гіберті, годинник Уччелло, а також мозаїчні панелі, які прикрашали підлогу, хоча їх часто не помічали відвідувачі.
У якусь мить Ленґдон опинився перед знайомим обличчям — обличчям Данте Аліґ’єрі. Зображений на легендарній фресці Мікеліно, великий поет стояв перед горою Чистилище
Ленґдон не міг не подумати: а що сказав би Данте, якби дізнався про вплив, який його епічна поема справила на світ через багато сторіч, у майбутньому, яке навіть сам флорентійський поет ніколи не зміг би собі уявити?
«Він знайшов вічне життя, — подумав Ленґдон, пригадавши точку зору на славу одного давньогрецького філософа. — Ти живий, допоки звучить твоє ім’я».
Коли Ленґдон перетнув п’яца Санта-Елізабетта й повернувся до елегантного флорентійського готелю «Брунеллес- кі», був уже ранок. Нагорі, у своєму номері, він із полегшенням зітхнув, побачивши великий пакунок.
«Нарешті прийшла посилка. Та, про яку я прохав Сінскі».
Ленґдон похапцем розрізав стрічку, якою був обмотаний ящик, і, видобувши з нього безцінний вміст, із полегшенням побачив, що його ретельно запакували й обклали по- вітряно-бульбашковою плівкою.
Утім, на свій подив у ящику професор виявив декотрі інші предмети. Схоже, Елізабет Сінскі скористалася своїм чималеньким впливом, щоб віднайти й надіслати навіть більше, аніж він просив. У ящику лежав одяг Ленґдона: сорочка на ґудзиках, брюки хакі та потертий твідовий піджак, і все це було ретельно вичищено й випрасувано. Там були навіть його туфлі-мокасини, начищені до блиску. У ящику він не без задоволення знайшов свій гаманець.
А останній предмет, який Ленґдон дістав із посилки, змусив його весело розсміятися. Така реакція частково пояснювалася радістю, що цей предмет повернули... а частково тим, що йому стало якось по-дитячому соромно за те, що так із ним панькається.
«Мій годинник із Міккі-Маусом».
Ленґдон негайно начепив цей колекційний «хронометр» собі на зап’ястя. Дивно, але коли потертий шкіряний ремінець торкнувся його руки, професор відчув себе в безпеці. А на той момент, коли вдягнув власну одіж і просунув ступні у власні мокасини, Роберт Ленґдон нарешті почувався самим собою.
Він вийшов із готелю, несучи свій крихкий і ніжний пакунок у великому фірмовому пакеті готелю «Брунеллескі», який запозичив у консьєржки. Вечір був незвичнотеплим, і ця обставина ще більше посилювала незвичністьі навіть певну казковість його подорожі, коли він ішов по віа дей Кальцайолі до вежі Палацо Веккіо.
Ленґдон відмітився в кімнатці охорони, де його ім’я значилося в списку відвідувачів Марти Альварес. Його направили до Залу
Ленґдон прибув саме вчасно, сподіваючись, що Марта зустріне його на вході, але її ніде не було видно.
Він змахнув рукою, зупиняючи гіда, який проходив повз нього.
— Scusi! — гукнув Ленґдон. — Dove passo trovare Marta Alvarez? (Де можна знайти Марту Альварес?)
Гід відповів йому з широкою усмішкою:
— Синьйора Альварес? Її не тут! Її народити дитину! Ка- таліна! Molto bella! (Така гарненька!)
Ленґдон був задоволений, що в Марти все гаразд.
— Ahh... che bello, — сказав він. — Stupendo! (Неймовірно!)
«Що ж мені робити з цим пакунком?» — подумав Ленґдон, коли гід квапливо пішов далі.
Професор швидко прийняв рішення: перетнув Зал п’ятисот, пройшов під фрескою Вазарі і попрямував до музею палацу, намагаючись не траплятися на очі охоронцям.
І ось він знову у вузькому андито.У коридорі, відгородженому стовпчиками з ланцюжком і табличкою «CHIUSO» (Зачинено), світло не горіло.
Ленґдон крадькома озирнувся, переступив через огорожу й увійшов до темного коридору. Засунувши руку до пакета, він обережно витяг крихкий пакунок і зняв із нього повітряно-бульбашкову плівку.
Коли обгортку було знято, на Ленґдона знову витріщилася посмертна маска Данте. Крихкий гіпсовий експонат і досі був у пакеті із застібкою, який, на прохання Ленґдона, забрали з комірки камери схову на залізничному вокзалі у Венеції. Схоже, маска була в бездоганному стані, але за невеличким винятком — поема, елегантно написана спіраллю на зворотному боці, зникла.
Ленґдон поглянув на антикварну експонатну шафку. «Посмертна маска Данте експонується обличчям догори... усе одно ніхто не помітить».
Він потихеньку відчинив шафку, потім вкрай обережно причепив маску на гачок в експонатній шафці. І вона сіла на місце, вмостившись на звичну їй підкладку з червоної тканини.
Ленґдон зачинив шафку й трохи постояв, вдивляючись у бліде обличчя Данте, схоже в темному коридорі на обличчя примари. «Нарешті вона вдома».
Перш ніж вийти з приміщення, Ленґдон тихцем прибрав із проходу стовпчики з ланцюгом і табличкою. Проходячи галереєю, він зупинився поговорити з молодою жінкою-гідом.
— Синьйорино, — сказав Ленґдон. — Треба увімкнути світло над посмертною маскою Данте. Бо в темряві її видно дуже погано.
— Вибачте, — відповіла молода жінка, — але ту експозицію зачинено. Посмертної маски Данте там більше немає.
— Ти ба, — сказав Ленґдон з удаваним подивом. — А я щойно роздивлявся її.
На обличчі жінки відбилося сум’яття.
Коли вона кинулася до андито,Ленґдон тихенько вислизнув із музею.
ЕПІЛОГ