Одинадцяте Правило Чарівника, або Сповідниця
Шрифт:
Ніккі повільно підійшла до столу.
— Як просуваються твої справи? — Запитала вона.
Річард, глибоко позіхнувши, відповів.
— Я більше не можу. Все перемішалося в моїй голові, як каша.
Ніккі неуважно кивнула, читаючи якусь книгу.
— Як ти думаєш, — запитала вона, — Що це може означати, коли твій власний розум починає працювати сам по собі, складаючи асоціації та зв'язки, між тим, що ти вже знаєш і новими знаннями.
— Так, таке трапляється, — кивнув Річард.
Ніккі закрила книгу і кинула її на край столу.
— Я
— Я думаю, що вже не зможу вивудити нічого путнього з цієї книги, — стомлено відповів Річард.
— Чудово, — сказала вона, і, вказавши на закріплену в тримачі ручку, продекламувала, — Тоді малюй. Ти повинен зуміти намалювати ці елементи з тільки що прочитаної тобою книги. Якщо справжня «Книга Зниклих Тіней» містить подібні зображення, тобі буде легше відтворити їх, лише поглянувши на сторінку оригіналу.
Річард хотів було посперечатися з нею, сказати про те, як він втомився, але тут же у його голові виникла думка про Келен. Його втома миттєво випарувалася. Крім того, він був абсолютно солідарний з Ніккі в тому, що її завдання — бути його наставником, — і він повинен слухатися її порад.
Ніккі була чаклункою з унікальними здібностями і величезним досвідом за плечима, Зедд нею просто захоплювався. Навіть Верна утримувала його від коментарів на адресу Ніккі, змушуючи його уважно слухати її, оскільки Ніккі володіла великим досвідом у багатьох сферах, на відміну від них. Річард прекрасно знав, що вона була його єдиним шансом, знайти те, що він шукає. І він ні за що не хотів її втратити.
Річард підсунув до себе аркуш паперу і вмочив перо в чорнило. Він схилився ближче і почав креслити фігури з розкритої перед ним книги.
Зараз залишалася одна велика проблема, вирішення якої вони ще не знайшли, — дія чарівного піску. Згідно з описами у «Книзі Зниклих тіней», форми-заклинання були потрібні для того, щоб відкрити потрібну скриньку Одена, однак їх треба було намалювати, використовуючи чарівний пісок. Ніккі сказала йому, що навіть у вивченій ним фальшивій копії книги був згаданий чарівний пісок, як засіб для накреслення заклинання. Без нього всі створені заклинання не спрацювали б.
Річард сказав Ніккі, що, як тільки Даркен Рал відкрив шкатулку Одена, темнота прийшла й поглинула його. Вона засмоктала за собою весь чарівний пісок, використаний ним для накреслення заклинань. Після цього в Саду Життя не залишилося нічого від колишнього химерного оздоблення. На тому місці, де був насипаний чарівний пісок тепер зяяла величезна брудна пляма.
Ніккі відірвалася від чергового тому, який вона наспіх переглядала.
— Тут є деяка інформація про Храм Вітрів.
— Невже? — Сказав Річард, перервавши читання.
Вона кивнула.
— Знаєш, що ставить мене в глухий кут? Як все-таки тобі вдалося перетнути кордон між світами і дістатися до світу мертвих?
Це сталося під час спалаху блискавки, і Річард перейшов кордон, ступивши на дорогу, що веде до Храму Вітрів, а блискавка все продовжувала сяяти.
— Мені дуже шкода, Ніккі, але я розповів тобі все, що знаю.
— Звичайно, згідно твоєї історії, і того, що ти мені розповів, грунтуючись на вивчених тобою стародавніх книгах, Храм Вітрів був відправлений в підземний світ. А так як він був «вигнаний» з метою ізоляції, то він повинен був знаходитися де-небудь далеко-далеко в тій безкрайній вічній порожнечі. Адже мета полягала в тому, що б Храм опинився поза межами досяжності, щоб дістатися до нього ніхто не міг.
Річард заперечив.
— Але він же знаходився прямо переді мною, мені необхідно було лише створити потрібні умови, щоб його побачити. І я точно знаю, що я зробив це і увійшов всередину Храму.
Ніккі байдуже кивнула, і, не відриваючись від читання, далі ходила туди-сюди. Нарешті вона зупинилася, щось її стурбувало.
— І все-таки я не можу вловити сенсу. Неможливо таким чином перейти кордон між світами і потрапити до мертвих. Перетнути пустки підземного світу, це те ж, що і перетнути океан. Це можна порівняти з прогулянкою уздовж його берегової лінії, коли ти, зробивши лише один крок, відразу потрапляєш на острів, розташований на іншому кінці світу, не обтяжуючи себе тривалою подорожжю через водний простір величезних розмірів.
— А може Храм Вітрів насправді розташований не так вже і далеко в підземному світі. Може бути, цей острів знаходиться не десь за океаном, а точнісінько поруч з берегом?
Ніккі похитала головою.
— Але це безглуздо, думати так, грунтуючись лише на твоїх оповіданнях. Кожне джерело твердить про те, що Храм Вітрів був переміщений в безпечне місце, і він був відправлений на край підземного світу, що було рівнозначно тому, якби він опинився на іншому кінці всесвіту.
— Лорд Рал, — в дверному отворі виникла Кара.
— Що трапилося, Кара, — в черговий раз, позіхаючи, сказав Річард.
— У мене тут є деякі люди, які бажають зустрітися з Вами.
Незважаючи на те, як сильно Річард хотів трохи перепочити, він все ж ні за що не хотів зупинятися. Йому було необхідно вивчити всі книги, і знайти можливість врятувати і повернути Келен назад.
— Добре, давай їх сюди.
Слідом за Карою в кімнату увійшла група з шести осіб, одягнених у стародавній білий одяг. Тьмяне освітлення в бібліотеці робило пливучі білосніжні фігури схожими на добрих духів.
Всі вони зупинилися навпроти масивного столу з червоного дерева. Вони з побоюванням дивилися на Річарда, як ніби він їх збирався стратити, а не поговорити з ними.
Річард розглянув кожного з шести чоловік: п'ять чоловіків і одна жінка, поряд з Карою, вони постали перед ним.
— Ці люди з персоналу з обслуговування склепу, — сказала Кара.
— З персоналу з обслуговування склепу? — Здивувався Річард.
— Так, лорд Рал. Вони наглядають за гробницями і все таке інше.
Річард знову подивився на їхні обличчя. Кожен з них уникав його погляду і, мовчки, дивився в підлогу.