Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
На тій стежині, на тих шляхах не роздавали подарунків, зате стачало терну, не за вигодою, не за посадами і благами ішли тим колючим шляхом найсміливіші та наймужніші; їм рідко аплодували, зате щедро оббріхували і обпльовували, їх рідко зустрічали і проводжали оркестри
– один раз тільки, знаю, зустрів духовий оркестр народного депутата (раптом злякається!), зустрів похоронним маршем.
Я попросив знаних і шанованих людей, які були не просто свідками, а найдіяльнішими учасниками української оксамитової революції, поділитися баченим і пережитим.
ЗАКОНОМІРНІ ПАРАДОКСИ:
ЦЕ БУЛО ЗОВСІМ НЕДАВНО
Розповідає Віктор Вербич,
член Національної спілки письменників України.
Мабуть, вони-таки щасливчики - ті, котрі, зодяглись у тоги непомірних суддів, виносять вердикти Епосі. Трафаретно
Ми краплини у стабільному бездонно-мінливому річищі історії. Час обирає нас, хоч би як не намагалися його відцуратися. Ховання в абсурдно-шизофренічну гру (думаю одне, чую протилежне, кажу ще інше) виявилося на якийсь момент рятівним. Хоча вже тоді, у вісімдесятих, після естафети смертей кремлівських зверхників виразно вчувався трупний сморід від зовні цнотливих ідей справедливості, інтернаціоналізму, ба, навіть свободи. Імперія агонізувала. Одначе, як не парадоксально, здавалося: оте конання буде вічним. Можливо, таке відчування не стосувалося тих, хто обрав хресну дорогу і, не шукаючи компромісів з совістю, став на прю з режимом, розплачуючись за врятоване “я” смертю, в’язницями, засланнями чи божевільнями. Водночас уже в першій половині вісімдесятих стало зрозуміло, що вже жодні ін’єкції не врятують приречений партійно-державний організм. Намагання вилікувати страшну недугу означало більш скорий кінець. Що й, зрештою, стало всупереч відчайдушному намаганню групи горбачовських перебудовників надати вмираючому імперському монстру людську подобу.
1988 року, якраз у дні, коли відзначалося перше тисячоліття Володимир-Волинського, судилося супроводжувати юних волинян (це були мої учні з Луківської середньої школи) на І Всеукраїнське свято рідної мови, що проводилося в Кіровограді. У центрі степової столиці найперше вразив своїм підтекстом пам'ятник Кірову. Більшовицький секретар, ліву долоню заховавши до кишені, правицею вказував у землю. Вершителі доль і водночас самі жертви системи - алегорія імперкомуністичної перспективи. Офіціозне відкриття свята затягнулося. Від одного з організаторів вдалося довідатися: Валентина Шевченко не дозволила вітальній групі кіровоградських школярів вийти до зали під звуки національного маршу - “Запорізької похідної”. Тож старт дійству (казали, ситуацію врятував Дмитро Павличко) дав “Вічний революціонер” на слова Івана Франка. Прозоро натякалося: свято - “спускання пари", революція триває. Коли ж Голова Президії Верховної Ради переплутала якийсь листок із тексту свого виступу і пауза вже тягнулася хвилину, В.Шевченко від себе не продовжувала словесної еквілібристики, зауваживши лише: “Що, думаете, український президент не може говорити без написаного?" Це прозвучало риторично, хоча й викликало гіркі посмішки: треба ж назватися президентом неіснуючої держави. Додав колориту і виступ Дмитра Павличка. Мовляв, зрадів би російський цар, воскресши, якби побачив, що всі вивіски, дорожні вказівники - російською мовою, що русифікацію, яку виправдовував царат, у набагато більших масштабах реалізував радянський режим.
Намагання “переключити” соціально-національне невдоволення суто на сфери мовно-культурницьку, освітню спочатку було досить успішним, виявившись цілком керованим процесом. Навіть київська ідея створити Товариство рідної мови, незважаючи на спротив одвертих шовіністів і сталіністів зі старої раті, ретельно “пересівалася" крізь сито відповідних структур. Кандидатура голови на рівні області узгоджувалася з тодішнім Волинським обкомом КПУ. Натяком на маріонетковість організації вільно-невільно слугувало й те, що установча конференція проводилася в Театрі ляльок. На день раніше до школи зателефонували з райкому. Один з тодішніх партійних керівників повідомив: завтра виїжджаємо до Луцька, зустрінемося в Ковелі, під’їдете туди ягодинським потягом. “Мені з вами не по дорозі", - “відпарирував” я і поклав слухавку.
Під час установчої конференції обласної організації Товариства рідної мови довелося вперше відчути, що таке голосування ногами. Приблизно половина аудиторії( її забезпечили тодішні рай - і міськкоми, звісно, не без участі КДБ) сумлінно тупцювала ногами, тільки-но звучала смілива думка чи до керівництва ТУМом пропонувалася кандидатура “демократична”. Про людей більш радикальних поглядів, ветеранів національно-визвольних змагань і мови не могло бути, окрім хіба що словесного обпльовування, що пристрасно зробили. Уже тоді було зрозуміло: обласна організація ТУ Му реально не зможе стати дієздатною. Але з'явився рятівний момент: Статут пропонував зв’язок з київським керівництвом Товариства безпосередньо. І ми з Степаном Дружиновичем, головою Луківського осередку, викладачем місцевого ПТУ, вирішили цим скористатися, аби не потрапити під опосередкований контроль місцевих партійних банкрутів. Я відвіз документи до Києва та передав їх доктору філології Андрієві Бурячку. Восени 1989 року ми отримали свідоцтво про реєстрацію. Як не смішно, але організація стала своєрідним більмом в оці для райкому. Дісталося нашому братові й під час помпезних, доволі велелюдних
Цікаво, що на наш бік ставало все більше й більше людей. У тому числі й тих, котрі впродовж багатьох років перебували в компартії. Особливо багато важила порада та особиста найактивніша участь у роботі Товариства Василя Михайловича Сліпка, заслуженого вчителя України. Це унікальна людина, феномен якої слугував і слугуватиме притягальною силою. З 1941 року він замість демобілізації - на фронті. Оскільки довелося воювати в Криму, під час читацьких конференцій у вісімдесятих дозволяв не погоджуватися з тим, якою постала земля у “Малій землі” Л.Брежнєва. З 1946 року, закінчивши Житомирський педінститут, В.Сліпко вчителював у Луківський школі - викладав історію. Окрім основної роботи, було ще й читання лекцій на міжнародну тематику в селах району (Маїв-Мацеїв, який перейменовано у Луків, був тоді райцентром). Велосипед, згорнута в сувій карта, гармошка (після лекції доводилося бути ще й музикантом-і танцювала молодь на сільських майданчиках, у клубах). Зауважимо: і в сорокових, і в п’ятдесятих у районі було немало боївок УПА. Чому ж ніхто невиставляв претензій до комуніста В.Сліпка? Очевидно, просвітницьку діяльність Василя Михайловича вважали благою справою як повстанці, так і офіційна влада: читав лекції про міжнародне становище, а не обливав брудом патріотів. До речі, Василь Сліпко єдиний з учителів став на захист Луківської МОН (Молодіжної організації націоналістів), розкритої каральними спецорганами. Про це з вдячністю згадують учасники МОН, серед них - і мешканець Нововолинська, композитор Олександр Калішук.
Крім В.Сліпка та С.Дружиновича, душею Луківського товариства української мови були Валерій Холодков (за національністю росіянин, людина зі справді золотими руками), Володимир Шевчук, Віктор Гембик - представники молодої генерації, Микола Лонюк - керівник початкової військової підготовки у місцевій школі, Юрій Коломієць - один із найактивніших учителів... Цей перелік можна було б продовжувати й продовжувати. Давався взнаки той факт, що Луків-Матіїв у період польської та німецької окупації був потужним національним осередком - ми мали підтримку як серед корінних міщан, так і серед приїжджих, навіть тих, котрі працювали колись у радянських репресивних органах. Вечори, які проводило Товариство, як правило, збирали переповнені зали в Будинку культури, клубі ПТУ.
Серед найнезабутнішого - ситуація, що виникла під час панахиди по Тарасові Шевченку. Акція планувалася в рамках свята рідного села, яке проводилось Товариством у селищі (до речі, його найактивніші учасники навіть отримали значки, спеціально виготовлені Степаном Дружиновичем). Щодо панахиди з місцевим душпастирем попередньо домовлявся Дмитро Харченко - учитель-пенсіонер, дослідник воєнного періоду історії селища, людина з унікальним даром художника. Своє слово мовили й симпатики Товариства з-поміж церковних півчих. І ось зі словом до віруючих звертається отець Володимир. Уже перші фрази-як грім серед ясного неба: “Не вірте тим, що йдуть під синьо-жовтими прапорами... Коли вони під час так званого ланцюга єднання проходили через Корець, де в мене сім’я, то казали, що людей повбивають і перемелють на ковбасу...”. І далі в такому ж стилі. На очах людей - сльози, значна частина покидає храм. А тим часом священик зникає за вівтарними дверима, паламар читає Євангеліє. Стою в заціпенінні, пронизаний поглядами. Знову з'являється священик і тепер уже приязно промовляє про Шевченка, про тих, хто пошановує його пам’ять, про ініціаторів панахиди, тобто тих-таки рухівців, на адресу котрих ще недавно звучали безпідставні звинувачення (осередок Руху в нас очолював Валерій Холодков, я, як і в Товаристві, був заступником голови).
Завершується відправа. У луківській Церкві святої Параскеви майже порожньо. Лише кілька бабусь та ще вряди-годи - погляди цікавих очей від вхідних дверей: що воно буде далі. Терпляче стою і чекаю, коли вийде настоятель храму. Нарешті він виходить у чорному підряснику. Просто назустріч. “Отче Володимире, хочу подякувати вам за те, що все-таки сказали приязне слово про Шевченка. Спробуйте колива, яке ви самі святили (приготувала Тамара Василівна Сліпко, котра з дивовижним терпінням не раз виручала нас.
– В.В.), - кажу стиха, але виразно і зустрічаюся з запитальним поглядом: не того від мене чекали. Священик тричі хреститься, маленькою ложечкою зачерпує коливо. “Але мені прикро, що ви образливо мовили про нашу національну символіку, - продовжую далі.
– Повірте, більшість людей, котрі йдуть під синьо - жовтими прапорами, не заслуговують такої образливої оцінки. Хочу запросити Вас на сьогоднішній вечір, присвячений Тарасові Шевченку...” Священик погоджується, як і погоджується з думкою особисто зустрітися. Як повідомить пізніше отець Володимир, перед панахидою, на день раніше, його терміново викликали до райкому компартії (спочатку - до райвиконкому), де відповідно “опрацювали”, що й вплинуло на проповідь.