Оксамит нездавнених літ

Корсак Иван Феодосеевич

Щодо Запруддя, то воно належало до так званого ключа посілості Косачів (чернігівських, стародубських, волинських і мглинських). Генерал Антін Косач, мабуть, за участь у приборканні польських повстань 1830- 31 і 1863рр. зміг дешево купити ковельський ключ, яким у XVI ст. володів емігрант із Москви князь Андрій Курбський. Мабуть, знаєте:

…Князь Курбский от царского гнева бежал;

С ним Васька Шибанов стремянный...

Дороден был князь, конь измученный пал...

За певні заслуги

та одверті листи до царя Івана Грізного польські королі (Сигизмунд, Август і ін.) Курдському надали у володіння Ковельський ключ маєтків, тобто райони (нинішні) Вижви, Уховецька, Несухоїж, ковельської Вербки (де є могила Курдського), Любитова, Волошок, Будищ, Ратна і т.ін. Після нього ці всі посілості належали польським магнатам, які після невдалих повстань царський уряд за невелику оплату роздав українським, російським і польським поміщикаи (і чиновникам), які б виявилися лояльними в часі приборкання польської ірріденти. З цієї спадщини Курдського, наданої польськими королями, Косачам припало чимало земель, лісів і т.ін. Оскільки мій батько Микола Петрович був єдиним сином, мої тітки, як і мати їхня (Олена Пчілка, Ольга Петрівна), надали йому безконтрольну повновласність над усіма посілостями на Волині, Полтавщині і Київщині (у Києві будинок на Маріїнсько-Благовіщенській (нині Саксагапського)). З того всього залишилося небагато, бо родина була велика (“действительный статский советник ”, згодом чиновник при генерал-губернаторстві і мировий суддя, Петро Антонович був примушений позбутися багатьох посілостей (зокрема ковельського і стародубського ключів). Багато витрат треба було реалізувати з уваги на недугу доньки (Лесі Українки), яка лікувалася у Берліні, Парижі, Сан-Ремо, Єгипті, Криму і т.ін., та допомагати численним родичам, що жили за кордоном.

Мій батько Микола П. від хвилини закінчення Політехнічного інституту, будучи уповноваженим сестер, змушений був їм допомагати. Я ще все дуже слабо пам'ятав, але згодом справа була актуально дедалі більше. Коли в 1921 році Західна Волинь на підставі Ризького договору (1921 р.) відійшла до шляхетської Польщі, ми були наражені весь час на переслідування, труси, арешти, всілякі можливі докучання були з боку польської адміністрації. Уявіть собі, що мій батько, народжений у Колодяжному, до кінця життя не мав польського громадянства. У1922 році, коли були вибори до польського парламенту (сейму і сенату) і український список (т.зв. “16-ка", плюралістична) пройшов поголовно на українських землях (крім Галичини, яка бойкотувала тоді вибори), мій батько, М.П., був кандидатом на сенатора, і цю кандидатуру уневажнили, тому що мій батько “не був польським громадянином ". Потім, з моїм визріванням, в юнацькому віці це ще збільшилося, бо мене багато разів заарештовували, як учня Академічної гімназії у Львові, а згодом як студента Варшавського університету. Отже, наша родина належала завжди до " неблагонадежных ”.

Про це докладніше окремо. Факт той, щ з уваги на родинні витрати (крім своєї сім’ї, було ще шість-сім членів із родин, яких треба було утримувати) Петро Антонович, а потім мій батько Микола П. були змушені продати інші, менш важливі посідання, тобто Запруддя, Залісся, Луцьк, Будище (Станницю і Кониківщину - ліси), Волошки і т.ін. включно (за польських часів) з Колодяжним. Не кажемо про чернігівські й полтавські посілості, які, само собою зрозуміло, під час революції і громадянської війни просто “самоліквідувалися”.

Тепер щодо Запруддя. Вище я згадую, що економіка зруйнувала Косачів: трохи через надмірні витрати “не по бюджету", трохи через природну “безалаберність” (наприклад, у мого батька Миколи П. по 15- 18 нахлібників, не кажучи про втискання його різними іншими людцями. Моя мати, коли приїздила до мене до Львова, тих нахлібників заставала

і розганяла). Може, просто тому, що він ніколи не хотів і не вмів займатися приватною економікою, а тим більше земельною власністю (дорученою йому проти його волі), щодо ліквідації якої в найближчому часі - він завжди очікував соціальної революції історичного масштабу - він ніколи не мав жодного сумніву.

Про Запруддя я чув і знав у дуже юних літах, але вже постфактум, коли ні Запруддя, ні Залісся, ні багато з інших косачівських посілостей (мастка, хутори, лісні ділянка і просто вкладені в чуже поземелля ужиткові одиниці (напр., Присливське біля Волошок Ковельського новішу; Зелений гай над Пслом і т. ін.) вже були давно закладені, продані, орендовані. Коли мені було 12-14років, мати показувала мені фотографії (їх було багато, але всі вона пропали) із Запруддя. Вона ще тоді не була за моїм батьком (вчилася в Києві, у пансіоні, разом із сестрою батька - Ізідорою Косач, звідси їхнє знайомство, але зберігала ці фотографії; батько був в останніх класах гімназії або вже в політехніці - отже, це роки приблизно 1902-1910. Там зняті великі товариства, якісь святкування, з'їзди, між товариством був і Іван Франко, який в тих роках приїздив і перебував з родиною в Колодяжному і в Запрудді.

На фотографіях були (як пояснили мені пізніше, також тогочасні українські діячі - Лисенки, Старицькі, Юркевич, Грицько Григоренко (письменниця), Судовщикова (вдова по братові Лесі Михайлові), батькові шкільні товариші. Через Запруддя (як і через Колодяжне) переходили, довго не затримуючись, діячі революційного руху, агентатчики, які діяли в усій Росії, в Києві, Криму і т.ін. Далеко пізніше (під кінець 20-х років) батько мій розповідав про постійні наїзди і труси жандармерії й показував мені місце в Колодяжному (над ставком) і в Запрудді, де нашвидкуруч було закопано прокламації, революційну літературу, між іншим, "Іскру”. Я розкопав це місце в Колодяжному, але там були тільки трухляві скравки паперу.

Я гадаю, що Запруддя належало до Косачів десь з 80-х років до перших років XX cm ., тоді коли діти Ольги Петрівни і Петра Антоновича були ще в ранній юності. Після революції 1905 року вони вже зовсім не були на Волині її на Поліссі. Леся в міру розвитку недуги перебувала за кордоном або в Криму, мої батьки і сестри Лесі Ізідора (Дора) - у Києві, Ольга (Лілія) Кривенюк-у Петербурзі, Оксана Косач (Шимановська) - у Швейцарії. Усіх треба було фінансувати.

Запруддя продали десь 1907-1908 роках. Залісся, Замлиння...
– це, мабуть, назви урочищ, які залишилися в пам'яті. Багато років тому мій батько, коли ми були в Луцьку, показував будинок, де жили Косачі, казав, що варто було б поїхати у Запруддя, де він провів юні роки, але це не здійснилося.

Картини Олени Пчілка ‘‘Краєвид Волині”не пам’ятаю, імовірно, цей малюнок, як і інші, був у Зеленому Гаю. Олену Антонівну Косач - Приходько, діяча "Народної волі" пам'ятаю, бачив у Києві, мабуть, у 1917році, вона була дуже сувора і різка, і ми (діти і онуки) її боялися.

Щодо прототипів до "Лісової пісні" можу підтвердити: про це іноді говорила в родині, і батько навіть розповідав про того чи іншого жителя - "чудака" в Колодяжному, що його знала Леся. Пам’ятаю, до моїх батьків заходили гості, жителі із Запруддя, Скулимо, Несухоїж, Уховецька, і довго бесідували з ним. Були там матроси, що брали участь у повстаннях на Чорному морі, герої громадянської війни.

З природи речей, очевидно, мої спогади раннього дитинства фрагментарні й заімлені. Краще пам’ятаю роки 1917, 1918, 1919... Але це вже була інша доба. Я перебував тоді у бабуні, в Гадячі, потім у Києві з матір’ю, потім у Сарнах, у фронтовій смузі, у Житомирі і наприкінці - під кормигою вже шляхетської Польщі в Ковелі й Колодяжному, хоч там бував тільки на вакаціях, бо вчився у Львові (Перша академічна гімназія) і у Варшаві (на юридичному факультеті).