Оксамит нездавнених літ

Корсак Иван Феодосеевич

Такої пори добровільно в КДБ, навіть у редакцію йти не випадало, тим більше після святкового столу - мало яку провокацію можуть встругнути.

– Нікуди я не піду. Якщо Вам так горить, - я вийду на тротуар навпроти мого будинку.

Виходжу. Стоїть уже нічний гість - отже, телефонував не з відділення КДБ, а десь зблизька, звідки, ймовірно, "пасли".

– Завтра у місті мас відбутися несанкціонований мітинг. Ви повинні його відмінити, - зажадав без усяких “цвяхів” опер.

– Зачекайте. Моя компетенція - випускати газету в Камені- Каширському. Призначати чи відміняти мітинги - справа Ради Руху, яка в Луцьку.

– Воно то так, але як Ви зателефонуєте, то Вас послухаються.

– Нікуди я не телефонуватиму.

– Ви повинні це зробити, - наполягав опер.
– Рухівці мають привезти компромат на першого секретаря. Хоч він і негідник,

але все-таки перший секретар і прапор районної парторганізації. А негідник того, що підпільно пригнав з Польщі собі авто, зачинив у лісгоспівському гаражі й тішить себе, що ніхто його витівок не знає. Але рятувати треба і телефонувати треба.

– Нікуди я телефонувати не буду, - з годину стоїмо один супроти одного по різні боки хвіртки.

Врешті під приводом зателефонувати опер зайшов у хату, викликав до мене додому ще й головного лікаря району Р.І. Шпарика і тепер "кантував”обох:

– Ви представники Руху в районі. Ви повинні відмінити несанкціонований мітинг.

Таке “кантування” тривало цілісіньку ніч, і вже о сьомій ранку терпець до цього кадебівського квартиранта урвався:

– Через дві години - початок робочого дня. Майте совість, дайте нам хоч годину відпочити.

Дивно і вельми непросто складалися стосунки газети "Радянське Полісся" з владними структурами "перебудовних" часів, насамперед з партійними органами, “керівними і спрямовуючими”. Газетярам хотілося відійти від штучної мови (ставши на трудову вахту) і від показу штучної вигаданої дійсності, забезпечувати людям не видимість гласності, своєрідний муляж її, а таки справжню гласність - допоки про свободу слова та друку говорити було передчасно.

І весь час у природному прагненні нормально і чесно робити свою газетярську роботу ми натикалися на різку партійну протидію. У фейлетоні “Суміжна професія” порушувалася проблема дотримання звичайнісінького людського глузду: чому школу в селі Підріччя повинні будувати лікарі з райцентру, пекарі та швеї, а не професійні будівельники?

Зобачивши у фейлетоні критику методів управління народним господарством, райком створює спеціальну комісію за участю ветеранів партії, членів парткомісії районної парторганізації, пишуться довідки, пояснення і т.ін., а тоді на пленумі редактора лупцюють, як снопа.

А скільки свисту та ґвалту було, коли опублікували ряд творів з репертуару знаменитого львівського колективу "Не журись"... Особливо секретарів райкому зачепила пісенька про Павлика Морозова, де в’їдливо висміювалось одне з найогидніших явищ - стукацтво, та й сама постать “зразкового піонера”.

Після оприлюднення листа Юрія Косача з Нью-Йорка - нові претензії. Хто дав право опублікувати, що родинну гілку Лесі Українки на Чернігівщині люто винищили у громадянську війну? Хто винищив? З листа однозначно зрозуміло: більшовицький почерк. І друга: Леся Українка - співець досвітніх вогнів та бідного пролетаріату, а родині її, дивись, належали маєтності на Полтавщині та Київщині, у самому Києві й чималенько на Волині - Залісся, Запруддя, Луцьк, Будище, Волошки, Колодяжне.

– То розкуркульте Лесю, - не втримався я на присікування сановитого партайгеносе.

Листа Юрія Косача я дозволю собі сьогодні передрукувати повністю, адже він, на мій погляд, становить чималий інтерес для літературознавців та істориків. Лист, наскільки відомо, ніде, крім "Радянського Полісся", ще не публікувався.

***

Нью-Йорк, 8.3.86

Керівництву історико-краєзнавчого

музею Камінь-Каширського району

Шановні й дорогі земляки!

Я отримав ваше звернення в справі деяких питань, пов’язаних із життям Лесі Українки. На жаль, нічого надто конкретного я не можу Вам доповісти, насамперед тому, що в політтях, які Вас цікавлять, мене на світі не було. Отож мої відомості обмежуються до фрагментарно - епізодичних спогадів, які збереглися в моїй пам ’яті, коли мені було 5-8-10 років, а згодом, за моєї юності, іноді дещо говорилося, але назагал „ моїх батьків - Миколу Петровича Косача та Наталію Григорівну Косач - справи і спогади родинні, здається, мало цікавили і, як кажу вище, були швидше принагідними експромтами і ремінісценціями з давнього минулого. Згодом дещо про "чернігівських ” Косачів (коли я почав цим цікавитися) довідувався, наприклад від дядька (троюрідного) Миколи Олександровича Косача, бойового офіцера у першій світовій війні, капітана гвардійської артилерії,

який дивом дивним зі своїми частинами проходив у 1915 р. околицею Колодяжного. Також дещо може розповісти Валентина Болдирева, що живе в Києві (у неї збереглося навіть родословне дерево Косачів, яке варто було б сфотографувати) та й інші принагідні особи (ось, наприклад, Аріадна Михайлівна Труш, дочка Драгоманова, заміжня була за художником Іваном Трушем у Львові, у неї були цікаві спогади, бо бувала у Косачів на Волині й у Києві. Діти "чернігівського" Косача живуть в Австралії, може, вони знають більше).

Щодо документів. В юних роках я чув від батька, що на горищах "сірого" і "білого" будиночків у Колодяжному було дуже багато старовини (мундирів, зброї, документів), але під час переходів армії у 1915 і 1920 рр. все це було спалено, знищено. Пам'ятаю, що і я (7-8 років) з колодяжанськими хлопцями грався пістолетами (Лесі Українки - казав мій батько, дідовими), також кинджалами (кавказькими - Лесиними), шпагами і шаблями, "трикутними шляпами " і мундирами, мабуть, часів Вітчизняної війни 1812 року. Декілька разів Колодяжне евакуювали, я пригадую, що в 1915 році все наше "добро" (розповідь матері Наталії Григ), тобто коні, худоба і челядь, помандрувало до Полтавщини, до якогось родича Приходька (пам’ятаю його бороду) недалеко від Миргорода. Усе населення Колодяжного тоді виїхало до Кузнецька Саратовської губернії. Оповідали, що серед окупаційних військ Австро - Угорщини були люди, які цікавилися архівами в Колодяжному, це, мабуть, були українці ("січові стрільці").

З тих усіх фрагментів, які згадують нині, з розповідей фрагментарних і випадкових мого батька можна було б написати книгу. Мої батьки були досить активні соціалісти і ліберали, які тими справами давнього минулого мало цікавилися. Мій батько, правда, казав, що ми походимо зі старовинного сербського роду, згадував якось пращура - князя Стефана Косача, який після битви на Косовому полі з турками емігрував до Польщі, був там прийнятий “нобілітованим” (1399 р., про це можна найти в югославських енциклопедіях, також у польському біографіч. словнику (давніші видання)) і нагороджений навіть за бойову участь у війнах з татарами і турками великими посілостями в Білорусі, Литві, на Сіверщині. Ця галузь Косачів була до імператорської Росії лояльна і навіть доходила високих посад. Один Косач був губернатором у Казані чи в Сибірську, інші служили офіцерами в Петербурзі у гвардійських полках - Преображенському, Ізмайлівському, Семеновському. Якась галузь цього роду брала участь у національно-культурному відродженні Білорусі - наприклад Марія Косач у 50-х роках XIX ст. Розповідала Валентина (Косач) Болдирева у Києві, що вона ще в дитинстві застала багато портретів на Стародубщині й Новгород-Сіверщині. Ми були на Чернігівщині, у Стародубі, в 1916 році, я тоді був хворий на кір, мати моя мала контакт з Косачами тієї сім'ї, розповідала, що через їхню твердолобість з ними люто розправилися під час громадянської війни, як з держимордами-поміщиками.

Як Ви, напевно, знаєте, Драгоманови (з роду яких е Олена Пчілка, мати Лесі Українки і мого батька) були обіднілі дворяни, в них у Гадячі був дімок (навпроти замку, де Виговський підписував з поляками умову 1668 року) і невеличка посілість над Пслом. Петро Косач збудував там будинок і заснував Зелений гай, де збиралась українська літературна еліта 1905-1917рр. Косачі стосунково були багаті (сіверські, полтавські, волинські і київські). З роду Драгоманових були декабристи і "ліберали ”. Мастків купити вони не могли, Антон і Петро Антонович були лояльними чиновниками царського режиму, і тільки під впливом Олени Пчілки (Ольги Петрівни з роду Драгоманових) Петро Антонович схилився до "ліберально-українського" табору. Постійно матеріально підтримував М.Драгоманова за кордоном, його журнал (участь у київській "Громаді ").