Оксамит нездавнених літ

Корсак Иван Феодосеевич

Траплялося, хабара вимагали нахабно, безцеремонно, не кліпнувши навіть, тільки двозначно усміхнувшись.

Вернуся знову ж до будівництва приміщення редакції. Будинок звели самі, але ж радіаторів опалення самим не виплавити - адже не Китай... Півроку спотикалися об казенні пороги і півроку співають нам таку знайому, аж нудить, пісню:

– У вас непланове будівництво - нема для вас фондів.

Наче піклуюся не про державну установу, не про державне будівництво, а про особисту дачу десь за околицею міста.

Нарешті за чотири

дні до Новорічних свят пропонують "фондовий" папірець:

– Можете брати - самовивозом із Брянської області, з Дятлово.

Можна було б і більш знущальну пропозицію вигадати, та важко.

Через чотири дні цей папірець не мати месили. І де Крим, де Рим, де попова груша. Де Камінь-Каширський, а де брянське Дятлово.

І все ж сідаю разом з шофером Віктором Ніщиком в “УРАЛ” - всюдихід. Тисячокілометрова мандрівка видалася не з легких. Після ожеледиці - снігові замети, машини буксують і рвуть мости, на АЗС лиш по десять літрів бензину на руки дають. До того ж уночі зіпсувалась роздатка - і пішов я у таку пору незнаними брянськими полями та перелісками до найближчого села, що ледь підсвічувало десь там похмуре і темне небо.

Добралися-таки, а тут...

Десятки машин чекають по два тижні. Хто зайшов з доброю торбою в збут - під завантаження, а хто із худенькою-хай чекає.

Шофер із ''Запоріжтрансформатора'' надсилає додому телеграму: ''Чекаю два тижні, закінчились гроші, повертаюся без вантажу''.

''Гроші висилаємо, якщо повернетеся без радіаторів, на прохідній вас чекатиме наказ про звільнення.

Директор''.

А я ж, наївний чоловік, навіть плящини коньяку не взяв для відділу збуту.

Начальник відділу, Валентина Миколаївна, одразу розвіяла всі мої сумніви:

– Ми обов’язково отоваримо вашу норму.

По хвилині, звіряючи документи, скрушно додала:

– На жаль, рахунок в угоді й у ваших реквізитах трішки відрізняється, телеграфуйте підтвердження.

Гаплик мені, думаю, аби місяців за чотири зарплатою перекрив вартість машини.

Десь друкарочка, чистячи нігті, не на ту клавішу натиснула. А тут коридорами вже з ялинками бігають, метушня перед святом...

Усе ж бігом до колег-газетярів, з ними до директора банку Тамари Олексіївни (і директора, і начзбуту імена пам’ятаються досі).

Тамара Олексіївна подивувалася:

– Скажете этим безграмотным людям, что всё правильно. Это рассчётный счёт, а это спецссудный.

Знову я у Валентини Миколаївни.

– Хорошо, - милостиво зголошується.
– Но вот следующая проблема: в договоре написано “Волынская облсельхозтехника”, а у вас на штампе “Волинське обласне управління матеріально-технічного забезпечення сільського господарства”.

Я терпляче пояснюю, що це повна назва, а це - скорочена, що то російською мовою, а на штампі - українською.

– А я не обязана языки всех народов СРСР изучать.
– відрізала і більше не захотіла зі мною розмовляти.

Тут уже мене, як мовиться,

взяло за живе, і я мерщій до заступника генерального, тицьнув газетне посвідчення для "понту":

– Я зараз розвертаюсь своїм "Уралом" у Брянськ, до першого обкому. Хай я навіть ночуватиму Новорічну ніч у приймальні, проте вашу банду накриють за тиждень.

Подивився так філософським поглядом чоловік па скандаліста та й зателефонував у збут:

– Надо решать.

За десять хвилин усе виписано, і моя машина на території заводу під складом.

А там:

– От якби ви приїхали зранку, ми завантажили б вас. А зараз у нас вагони.

Я не став пояснювати, що вже дві доби оббиваю їхні пороги, глянув, у кого з водіїв автокарів найчервоніший ніс:

– Ребята, вот червонец, а вот машина.

Кинули мої "ребята" негайно вагони - і до нашої машини.

Але підбігає якийсь підначальник, злючий-презлючий.

– Кто срывает государственный план?

– Это не я, это-Ленин, - бухнув перше, що спало на губу. І не вельми збрехав: на радянській “десятці” дійсно було зображено Леніна.

– Ах, опять этот Левин!
– недочув підначальник.
– На этот раз я ему покажу, - і побіг у заводоуправління.

З’ясовується, що дійсно шефом одного з відділів був якийсь Левін, котрий полюбляв пропихати блатних.

Доки мій грізний підначальник шукав правди в заводоуправлінні, я благополучно виїхав за ворота.

Їхали ми і вдень і вночі, без сну, ревів двигун “Урала”, шофер Віктор, аби не дрімати, співав одну пісню, а я - іншу, і ніхто нікому анітрішки не заважав.

Новорічну ніч кожен святкував у сімейному колі.

Я хотів би сказати тим, які думають, що радянська економіка робилася руками у білих рукавичках: ви помиляєтеся.

Читачам старшого покоління не буду нагадувати гучні скандали часів "перебудови", пов’язані з узбецькою бавовною, Рашидовим і т. ін. Вони ще пам’ятають. Гігантську тіньову економіку з багатомільйонними оборотами, які потай і не вельми провертала тогочасна партноменклатура, щоденно і щогодинно живило соками хабарництво. Розквітало воно рясно і пишно за щільною завісою таємничості, і тільки черговий переділ влади на тому чи іншому рівні кидав на якийсь момент промінець світла на ці отруйні квіти.

Оповім лише те, що чув з перших вуст.

Перший секретар райкому приїжджає на міжрайбазу і оглядає зразки свіжої продукції. Поміж іншим замилувався жіночою шубою, навіть рукою погладив лискучу норкову шерсть.

– Гарна шуба, тільки дорогувата, - зажурено мовив і пішов собі далі.

Того ж дня поважна комісія склала акт, що шуба вартістю у шістсот карбованців при транспортуванні, на жаль, зазнала пошкоджень, тож красна ціна її тепер рівно тридцять. А наступного дня шуба красувалася на плечах дружини першого секретаря, і замислені очі жінок місцевої еліти проводжали гой норковий глянець ностальгічно-тужним і печальним поглядом.