Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
Свиня подивилася на свого рятівника довгим докірливим поглядом, ще двічі дригнула ногою і здохла. Тільки тепер Джиглик з подивом упізнав, що то була його власна льоха.
Враз протверезілий, мов розвиднилося осіннього млічного досвітку, він зиркнув на греблю між вербами греблею ішла його жінка, насувалася невідворотною тучною хмарою, що віщує град і блискавиці; босі ноги її стугоніли далеким громом по вибитій дорозі, а в руці грізно вимахувала замашна качалка.
***
Цю трошки кумедну історію (але абсолютно невигадану, хіба що змінено імена) розповіли мені на
Перший-страх. Страх людини, що їй не дадуть сінокосу, страх, що обріжуть город - і гуляли полями селян бригадирські цибаті крокви щовесни і щоосені, а то й кілька разів за весну. Страх - як двигун невільницької економіки.
Є й другий, не менш істотний момент. Інколи доводиться чути: у незалежній Україні розцвіла корупція. Бувала людина на те лише стиха усміхнеться. Та того добра і раніше не бракувало, то не свіже насіння звідкись занесло вітром на непорочний грунт. Не поставиш у селі бригадирові могорича - не бачити аж до літа коня, аби зорати город... Найуніверсальніша форма хабара, найуніверсальніша тодішня “конвертована валюта'’ - могорич.
Райспоживспілки при ресторанах і кафе утримували “боковушки” - окремі кабінети для високого начальства. Часто тих керівників, що накривали пишні столи для представників обласного центру (модно було називати скорочено: поців), керівників, котрі вимушено крали, аби догодити високим гостям, ті ж самі гості кидали за ґрати, як згадуваного вже директора, що навчав зеків поваги до хліба.
А колгоспи? Колгоспи взагалі перетворилися на перманентно цілодобово діючу корчму. По сім, по десять і більше делегацій перевіряючих та уповноважених приїжджали задень у господарство.
Одного разу я сам потрапив у халепу.
Приїхав якось ранньою весною в колгосп Камінь-Каширського району, попорав свої справи та й зібрався додому.
Аж голова колгоспу:
– Час обідати, вискочімо десь у лісок.
– Та, хлопці, ще до вечора, крім мене, наїде кілька делегацій. Пообідаєте собі.
Але дарма, до мови пристала зоотехнік Валентина:
– Ви не маєте права мені, як жінці, відмовити: у мене сьогодні день народження.
Побалакали собі ще та й поїхали обідати.
Через півроку, уже восени, знову приїжджаю в цей колгосп. Попорався і сідаю в машину.
А голова колгоспу:
– Без обіду ми вас не відпустимо.
Бойовий зоотехнік поряд:
– Ви не повинні відмовлятися: у мене день народження.
– Стривайте, Валю, - чудуюся, - я ж навесні був на дні народження, то скільки ж їх у вас?
У голови колгоспу витягнулося обличчя. А по якійсь паузі всі розреготалися.
– Та от, - щиросердно зітхнула Валя, знаючи по спільній роботі, що “закладати" за мною не водилося, - як попаде впертий якийсь представник з району чи області, мушу казати, що день народження. Досі діяло.
Милі й добрі хлібороби наші, що годували усіх хлібом-пшеницею, усякою пашницею, будили сонце, поспішаючи в поля або на ферму, змушені були ще й годувати зграї наїзників-перевіряючих, і не просто годувати, нерідко ненавидячи,
Інакше таку довідку “верхам” намалюють, що біди не оберешся.
Адже невипадково самі годувальники “уполномоченых” називали “уповнамоченими” або ж просто троєкуровськими псами. У викоханих і елегантних гончих пушкінського Троекурова від такого порівняння хіба шерсть на загривках наїжачилася б...
Могоричі та цінні подарунки гуляли, звісно, на всіх рівнях, служили безвідмовними і магічними “золотими ключиками”, які відчиняли двері будь-яких високих кабінетів. Довелося якось, ніде правди діти, і мені скористатися цим випробуваним ключиком.
Редакція і друкарня в Камені-Каширському, де я п’ятнадцять років редагував газету, була в приміщенні колишньої польської аптеки пана Ставського. Дерев’яна будівля для друкарні аж ніяк не годилася.
І за кілька років на місці найбільшої райцентрівської калабані, куди соліднішої за миргородську калюжу, вдалося збудувати типове приміщення для журналістів та поліграфістів. Але виникла проблема з обладнанням. Куди не кинься - не дають: у вас будова непланова, нема фондів. Поїхав один раз у Москву - марно. Заступник Голови Держкомвидаву СРСР, себто заступник міністра Спіхнулін, жалібно скривився і розвів руками:
– Этот вопрос труднорешаемый.
Через рік знову їду. Добрі люди порадили звернутися до високого посадовця. У самому приміщенні ЦК КПРС я вручив, як тепер кажуть, презент і попросив “посприяти”.
Того ж дня з ЦК КПРС пролунав дзвінок міністру - Голові Держкомвидаву СРСР Борису Миколайовичу Пастухову. Мене і секретаря райкому партії Р.А. Кухтея міністр прийняв негайно.
Борис Миколайович, людина інтелігентна і порядна, довго роздивлявся фотографії старого приміщення редакції і нового, де ще недавно ріс очерет і плавали тлусті та поважні качки.
– Странно как-то получается в жизни, - задумливо мовив міністр.
– Одному даёшь всё - и ничего не работает. Другому ничего - и дело идёт.
Тоді встав, пройшовся кабінетом.
– Так и передайте по инстанциям: с Волынью не волынить.
Заходжу до заступника міністра товариша Спіхнуліна. Боже, як я помилявся, думаючи за перших відвідин, що прізвище його прадідам дали невипадково. Та це ж милий, доброзичливий чоловік, який ні про що інше в робочий час не думає, як тільки найліпше вирішити справу. Пригощає нас сигаретами "Мальборо'', які я тоді хіба що у кадрі кіно міг побачити, жваво обговорює, яка поліграфічна техніка для нас найпридатніша.
Місяців через три на нашу станцію прибуло поліграфічне обладнання в контейнерах з написом великими чорними буквами “Бомбей - Камінь-Каширський”. Це обладнання й досі служить газеті.
Щоправда, товариш заступник міністра все ж трішечки обманув. Я просив виділити офсетну технологічну лінію не з фондів України. Інакше, мовляв, на мене вельми розсердиться Держкомвидав республіки, а мені з ним сваритися аж ніяк не випадає-я йому підначальний.
Хоча логіку товариша Спіхнуліна теж неважко зрозуміти: не у Росії ж відбирати техніку. Та це вже тема для іншої розмови.