Оксамит нездавнених літ

Корсак Иван Феодосеевич

Варта уваги й досі достойно неоцінена метода іншого секретаря.

У сутінках на колгоспну ферму, де довірений голова, приїжджали спеціально обладнаним "пазиком" не менш довірені особи. Сільські люди особливої уваги не звертали: мало які автобуси вештаються, а такий і в їхньому колгоспі є. Чітко й злагоджено пасажирами автобуса ставав десяток молоденьких бичків. "Ясир" за ніч перекочував на вільні ринки Білорусі, а банкноти, пошелестівши в руках секретаря, частково залягали в його кишені, решта ж мандрували у Луцьк, і їхні сліди губилися десь на затишних вуличках найпрестижніших районів центрального Києва, де мешкали цеківські працівники.

СВОБОДУ

СЛОВА НЕ ДАРУЮТЬ...

Застійне багно провінційного чиновництва, дух цвілі й сірководню, вони все ще домінували в партійних органах 80-х років, років, коли вже свіжі, прохолодні, аж поколюючі шкіру вітри неминучої демократизації вривалися навіть в останні форпости адміністративної системи.

– Лжедемократи хочуть відсунути партію на другий план, - шаманським заклинанням під ритуальні барабани партійного багатослів’я звучало на бюро райкому.

– Опираючись часові, ви не на другий план, ви взагалі самі партію закопуєте в могилу великою лопатою, - пробував опонувати, посилаючись на публікації М.Шмельова, Ф.Буніча, А.Стреляного, Ю.Черниченка та інших відомих учених та публіцистів. Посилався, інколи давлячись сміхом, коли перший секретар хутесенько за мною записував цитовані імена - чи не потрапить серед них часом "український буржуазний націоналіст", або подібна якась птиця. І вже зовсім не смішно було, коли я давав членам бюро останні важливі публікації відомих людей у журналах "Новый мир", "Октябрь", "Нева" та ін., а мені їх згодом повертали непрочитаними. Коли ж одного разу послався на публікацію доктора економічних наук В.К. Черняка в "Літературній Україні" - пленум райкому перетворився на вивчення "Літ. України" та статті Володимира Кириловича. І на тому спасибі...

Щойно холодний шок на мільйони людей справив фільм "Холодне літо 53-го" режисера Олександра Прошкіна та другого режисера Володимира Сверби, як творчий колектив "Мосфільму" розпочав знімання відомого серіалу "Николай Вавилов". Володимир Сверба, мій двоюрідний брат, зателефонував з Москви і попросив підшукати село у наших краях для знімання ряду важливих сцен. "Николай Вавилов" був першим твором у Радянському Союзі, у якому визнано голодомор тридцятих років на Україні.

Мені треба було знайти поселення, яке краєвидом максимально відповідало б українському селу початку тридцятих років - ні електричних стовпів на вулицях, ні дротів чи іншої "урбанізації". Справа непроста, проте таке село відшукали. Ним стала Стобихва, що за рікою Стохід, вуличками якої тоді йдеш, немов мандруєш сторінками Панаса Мирного чи Івана Нечуй-Левицького. Така патріархальність пояснювалася тим, що недалечко був військовий полігон країн тодішнього Варшавського договору. На голови сільчанам нерідко під час навчань падали бомби, десятки років влада намагалася відселити стобихівців, а село й далі жило, як пісня про незнищенність матерії.

Мосфільмівці розмістились у Ковелі, налагодили сполучення, харчування,і почалися знімання.

У районі якраз поміняли керівництво, і новий перший секретар М.І. Гарасюк влаштував мені перший рознос.

– Хто дозволив?
– в очах першого світилося не тільки велике обурення, а й щирий, до денця душі подив, як може щось відбуватися на цьому світі без дозволу.
– Я ніколи не погодився б на такий фільм. Ніякого голодомору на Україні не було.

Але прикрощі й начальницькі розноси видавалися мізером порівняно з задоволенням від спілкування із творчим колективом.

Уже першого ж дня, коли після знімання автобус повіз акторів у Ковель, Олександр Прошкін залишився ночувати на річці (від Стоходу його було за вуха не відтягнути), а я забрав на ніч до себе додому Богдана Ступку і Володимира Свербу.

Ім’я Богдана Сильвестровича уже тоді гриміло, його знали й шанували

мільйони. Однак у спілкуванні з ним не відчувалося ні крихтини "зоряної" хвороби, зате відчувалася колосальна і всебічна освіченість, непідробна інтелігентність і душевний такт. Оберемок тем переговорили за той вечір та ніч, не зогледілися, як і світанок заглянув у вікно - так і не лягали відпочивати.

Уже проводжаючи до машини, що мала відвезти Богдана Сильвестровича на знімання, я спитав, чи світить, на його думку, у такому шаленому вихорі змін щось Україні?

– Цього ніхто не спинить, - відказав Б.С.Ступка відразу, без вагань та роздумів, як переважене і передумане.
– Світанку ж он не спинити, - кинув поглядом на досвітнє небо.

Через багато років, коли за роль Богдана Хмельницького у фільмі "Вогнем і мечем" на адресу Б.С.Ступки летіли непоодинокі критичні стріли, мені легше було зрозуміти, що думав і чого хотів цей визначний митець сучасності. Бо думав він і чинив, тепер і колись, як справжній український патріот.

А на сусідських режисерів нічого губу кривити: як самі нездатні, то хай нам, онучатам поганим, сусіда розказує нашу ж історію.

***

Тим часом видавати газету, яку поважали б люди, з кожним днем ставало все важче.

Траплялося, що по окремих публікаціях збиралися спеціальні збори партійного активу. Одні з них добряче закарбувалися в пам’яті.

У "Літературній Україні" щойно опублікували колективне звернення на захист національної символіки за підписами Олеся Гончара, Івана Драча, Володимира Яворівського, Володимира Черняка і ще цілої низки видатних діячів української культури та науки. Ми одразу ж передрукували його у “Радянському Поліссі" - на першій сторінці, поряд із заголовком газети.

На партактиві за такий гріх мені почали м’яти боки, як мовиться, з місця в скач.

– Та як він посмів!
– обурювалися працівники райкому партії, звільнені й незвільнені секретарі парторганізацій.
– Адже під цим прапором тільки на Західній Україні вбито понад тридцять тисяч людей.

Врешті мене витягнули на трибуну і зажадали пояснень.

– Я не радив би вам рахувати, під якими прапорами більше вбито, - з собою я прихопив один із номерів газети "Аргументы и факты".
– Ось свіжа публікація в "Аргументах", яка вже нікого не залишить байдужим. Під радянськими прапорами, за підрахунками істориків, безвинно загинули доста десяти мільйонів.

У залі галас, тупіт, розлючені й розчервонілі обличчя... Найприкріше те, що з багатьма із роздратованих моїх опонентів у залі я пропрацював низку років...

А як притихло трішки, спробував я говорити про відповідальність нашого покоління перед дітьми, щоби не сміялися вони "...насмешкой горькою над промотавшимся отцом".

У залі новий спалах обурення.

– Що це за віршики?! Це не наші віршики!
– аж розмахував руками директор одного з заводів.

У наступному номері газети сумлінно переповідалися події на партактиві, у тому числі й сцена з "віршиками", та пояснювалося товаришу директорові заводу, що вони дійсно "не наші", а належать перу Лєрмонтова.

На кілька днів у районі стачало реготу з директора.

Для моєї сім'ї не було дивиною, що квартиру нашу кегебісти “пасуть”. Але той випадок таки подивував.

Ми з дружиною були на сімейному святі в сусіда. Пізно ввечері я вирішив збігати додому попорати господарку. Тільки клацнув вимикач, як пролунав телефонний дзвінок.

– Я хочу з Вами терміново зустрітися, - почув у трубці голос опера місцевого КДБ.

– А до завтра хіба не потерпить? Дванадцята ночі.

– У Ваших інтересах не відкладати зустріч, - чи то інтригує, чи то залякує опер.
– Хочете - у КДБ, хочете - у редакції чи деінде.