Оксамит нездавнених літ

Корсак Иван Феодосеевич

З’ясувалося, що тираж “Радянського Полісся” спалили, але... не весь. Частину накладу вихопили з вогню працівники сусіднього деревообробного заводу місцевого лісгоспу. І тепер я змушений був ще й пояснення писати, чому не вся газета згоріла.

Через кілька днів нова оказія - збори колективу. Цікаві вони були тим, що колективу жменька, а гостей, як порахував, прийшло більше, ніж наших працівників: перший секретар райкому, другий секретар райкому, третій секретар, заворгвідділу, заввідділу пропаганди, інструктори обох відділів, один з керівників обкому

партії. Порядок денний зборів тримався в секреті до останнього й відзначався неабиякою оригінальністю: чи мали підстави телеграми редактора в Київ... Якщо ні - керівник відірвався від колективу, а решта - діло звичайної техніки. Короткі полум'яні виступи з вимогою дати належну партійно - політичну оцінку, а тоді голосування.

І колектив підняв руки: телеграми підстави мали. Запала тиша, похмура й довга, ані стільчиком ніхто не скрипне.

– Отак!
– тільки й мовив здивовано представник обкому, важко відкинувшись на спинку крісла.

У Ногіно газету спалили, а колектив розгромили і розігнали. І хоч яка ще міцна була система, проте в Камені-Каширському їй не вдалося цього зробити.

Милі мої колеги по праці! Ви ж добре знали, що, піднімаючи руку, накликаєте на себе грізну небезпеку-у перший-ліпший момент ви могли опинитись на вулиці, без крихти хліба для себе і своїх дітей, істинно без права писати й малювати, навіть без права поскаржитися, що вам не дають писати. Ви все це прекрасно розуміли, та однаково підняли руки. Спасибі вам...

Через кілька днів - нове бюро. Ухвалило воно призначити пленум у тижневий термін та розглянути на ньому питання про моє звільнення. А до пленуму приставити до редактора наглядача в особі члена бюро, аби ще чогось крамольного газета не втяла.

Приставили аж двох наглядачів. Інструктор поважно розсівся в секретаріаті, а член бюро за редактора й собі вичитував сторінки, визираючи та підозріло повертаючи голову, як курка на дрібне зерня, чи нема нового підступу в рядках або поміж ними?

На інструктора достатньо було кишнути, аби того вимело з секретаріату. Члену бюро дав можливість дочитати відбитки завтрашнього номера, а тоді відчинив двері у приймальню:

– Тепер звільніть кабінет.

– Ви... ви мене виганяєте? Я ж нічого...

– Будь ласка, ось двері.

Розправитись на найближчому пленумі з газетою і редактором райком все ж не ризикнув. На підтримку газети з підприємств та організацій почали надходити колективні листи, під якими стояло по тридцять, п'ятдесят, а то й вісімдесят підписів. У невеликих організаціях підписувалися від директора до прибиральниці - маленька тактична хитрість: або всіх звільняти, що проблематично, або нікого.

А невдовзі трапилася й зовсім загадкова пригода, деяке світло на яку пролилося лише кілька років по тому. Редакційна “Волга" верталася з Ковеля в Камінь-Каширський пізнувато, уже за одинадцяту. Щойно поминули село Сошичне, як почувся гучний виляск і шофер Степан Приймак різко пригальмував.

– Шина лопнула!
– перший здогад.

С.Приймак обійшов машину, постукав по колесах і спантеличено

мовив до редактора районного радіомовлення В.М. Трофимука, що також повертався з Ковеля.

– Нема нічого, з колесами все гаразд. Та хіба в темряві що побачиш?

– У машині був і мій старший син Віктор.

Наступного ранку Степан Мартинович зайшов у кабінет.

– Ходіть, я щось покажу.

На правих передніх “редакторських” дверцятах виднілася виїмка десь міліметрів з п’ять-шість завглибшки. Я попросив оглянути машину заступника начальника міліції М.Гунчика.

– Стріляли під кутом... Чи загаялись, чи навмисне пропускали.

... Збігло трохи років, і на весіллі високопоставленого керівника ми здружиною Марією Іванівною зустріли випадком начальника КДБ Камінь-Каширського району.

– Добридень, - простягнув дружині руку начальник.

– А я вам руки не подам, - відповіла Марія Іванівна.

– Чому?..
– після мимовільної, вимушеної і якоїсь загуслої паузи загрозливо тихо вимовив начальник, і обличчя його спочатку ледь зарожевіло, потім ця фарба стала насиченою, проявлялася, ніби поступово виходила з кольорової фотоплівки, аж доки все лице не перетворилося на вистигло-бурякове.

– Бо ви стріляли у моїх дітей, у мою сім’ю, - відповіла Марія Іванівна.

Поруч стояли і чули всю розмову ректор одного з вузів Волині, один із керівників обласного управління лісового господарства та ще ряд відомих у краї людей.

– То не я стріляв, то не я!
– зірвало несподівано начальника, і поколюючі іскри забігали в його очах - забігали, заметушилися, мов хотіли вирватися десь на вільні простори.

– То, може, і своїх кадебістів до нас на квартиру перед мітингом не ви направляли?
– усміхнулася дружина.

– Нема більшого дурня, ніж дурень з ініціативою, - стояв на своєму начальник.
– Опер без мого дозволу пішов у ту ніч, бо він сам хотів особисто вислужитися перед першим секретарем райкому партій.

– І домашній телефон, звичайно, не ви прослуховували, - іронізувала Марія Іванівна.

– Я мав можливість слухати навіть те, про що ви у ліжку з чоловіком говорили, - поступово оговтувався начальник, гасячи іскри в очах.
– Але стріляв тоді все-таки не я...

... Українська оксамитова революція, перемігши, нікого не висилала у мордовські табори. Але хто проти неї чинив зло, мав знати: рано чи пізно йому можуть не подати руки...

ТАК ІЗ КОЛІН ПІДНІМАВСЯ КРАЙ

Попередні сторінки - то штрихи до картини самоусвідомлення люду, насамперед на найглибшому Поліссі, усвідомлення того, що так далі жити не можна (ох і не хотілося на екрани Волині тодішній владі випускати однойменний фільм Станіслава Говорухіна!), усвідомлення необхідності боротися з пануючим режимом.

А як розвивалися події в інших регіонах краю? Як там люди знаходили свою стежку до такої складної будови - будівництва незалежної України?