Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
У Камені-Каишрському я був у 1933 році один день, краще сказати, одну ніч. Ми з товаришем ховалися від польської поліції (після трьох років тюрми вдалося на деякий час вийти на волю, але апеляційний суд наказав нас розшукати і негайно арештувати). Ми дібралися з Ковеля до Каменя й ночували у місцевого учителя, знайомого, доброї людини (прізвища не згадаю), а вранці з Ратна виїхали до Львова, де декілька тижнів переховувалися. У червні того ж року я нелегально перейшов кордон Чехословаччини. З того часу живу за кордоном, нині - в Америці. "Сузір’я лебедя" (Нью-Йорк, 1984) - це, власне, роман про Косачів напередодні першої світової війни, рік 1914.
Шановні
Мені відомо, що Ізідора Косач-Борисова, яка проживала до смерті в Нью-Джерсі, пересилала до музею Лесі Українки свої записки, можливо, там є більше про Запруддя. Також Ольга Косач-Кривенюк (моя тітка, але я з нею, як і з тіткою Дорою, не маю зв’язку через політичні розходження) залишила спомини, здається, навіть вийшли окремою книжкою, плюс книга листування з Лесею Українкою. Цю книгу я передав до Києва.
На жаль, я не міг вам дати нічого особливого, а на деякі запитання не зміг відповісти. Це ж були не мої часи.
Якщо Вам треба буде б ще якісь причинки до історії Косачів, радо допоможу, чим зможу. Пишіть.
З щирим привітом і повагою
Юрій Косач
Адреса: Yuri Kosjaz
668 Wate Street
apt . 1-D
New York, N. Y. 10002
USA
P.S. Якщо бажаєте, вище написане можна надрукувати в котрійсь із газет Волині, очевидно, прокоректувавши. Може, для декого це буде цікаво.
Юрій Косач
***
Цей лист, як і низку важливих і цікавих матеріалів, редакція підготувала спільно з Камінь-Каширським краєзнавчим музеєм, його директором Василем Михайловичем Кмецинським - чудовою людиною, талановитим літератором, істориком-краєзнавцем. Лист Юрія Косача для мене пам’ятний тому, що саме він дав початок новій, добрій справі - відновленню Запрудянської церкви. “Радянське Полісся” опублікувало серію блискучих (анітрішки не побоюся цього слова, певен, що такої ж думки найзнатніші літературознавці), істинно блискучих матеріалів академіка Івана Денисюка (тоді ще просто доктора філології) і Тамари Борисюк про долю родини Лесі Українки на Камінь-Каширщині. Відразу ж виникла ідея на базі закритої, напівзнищеної церкви створити музей історико-етнографічного напрямку. Кілька публікацій, кілька виступів на поважних зібраннях, підтримка літераторів і - о чудо!
– гроші на реставрацію церкви вдалося вибити. Пам’ятаю, як удвох із тодішнім головою колгоспу Петром Васильовичем Ващуком відмикаємо заржавілий замок і, обережно ступаючи по прогнилій дерев’яній підлозі, викидаємо з церкви... ящики з-під помідорів.
З реставраційними роботами вдалося справитися відносно швидко. А далі все було так, як і мало бути. Жителі Запруддя поставили питання руба: влада у нас забирала не музей, а церкву, і віддати повинна церкву. Керівництво району на сільську сходку “провести правильну політичну лінію” послало мене і заввідділу пропаганди райкому партії М.В.Стадника. Лінію
Стривай, дорогий читачу. Чи не звів я наклеп на радянську владу? Невластиво було їй повертати церкви. А може, то повернула храм запрудянцям Леся, її діяльна і нескорена душа? Повернула у знак вдячності за гостини в цьому неповторному краї, адже саме звідси, із запрудянської землі, як засвідчили дослідження академіка І.Денисюка, не меншою мірою, аніж із досі відомих джерел, беруть початки образи невмирущих героїв “Лісової пісні”, саме тут Олена Пчілка записала колядки і щедрівки. Тож, в’їжджаючи у Камінь-Кашпрський район, шановний читачу, попроси бодай подумки благословення у цього храму, в якому звучала тиха молитва Лесі Українки, її мами та родини, сім’ї Лисенків, Івана Франка і Старицьких, і ще багатьох, чиї імена вписані величними літерами в історію народу, літерами, що не змеркнуть ніколи, не вигорять і не вицвітуть, хіба сяятимуть ще яскравіше..
***
Районні газети, принижені й безправні, затуркані й упосліджені, у ті часи під диктовку райкомів партії дописувалися до неймовірного. Стало притчею творіння одного автора зі стровижівської газети “Сільські новини” проте, що І.Драч,В.Яворівський, Б.Олійник... прагнуть крові. Важко було запідозрити, що освітній та інтелектуальний рівень керівництва Камінь-Каширського райкому партії так уже вище стрибнув за старовижівський.
Пам’ятаю, коли на бюро райкому мене довго й нудно силували передрукувати якесь паскудство з органу ЦК “Правди України”, на адресу керівництва Спілки письменників пролунала фраза:
– Хто вони такі?
Я змушений був нагадати членам бюро випадок, що став легендою.
Після опублікування роману “Собор” О. Гончара викликали в Центральний Комітет Компартії України.
– Ви хто такий?
– грізно піднімався з-за столу секретар ЦК.
– Я - Гончар, - тихо відказав Олесь Терентійович.
– А ви хто?
З “Правди України” той рекомендований матеріал ми так і не передрукували.
– Сподіваюсь, ім'я Гончара вам відомо, - казав я тоді.
– А чи пригадаєте хоч прізвище того секретаря, що викликав “на килим” О. Гончара?
Назвати напевне прізвище того набундюченого секретаря, що зібрався повчати Олеся Терентійовича, ніхто з членів бюро райкому, звісно, не ризикнув. Зате мені почали говорити щось на зразок “знаємо, бачили таких - пишуть одне, а в житті й побуті зовсім інші...”
Пліткарські витребеньки, піднесені до рангу політики, не могли зародити сумніву хоча б тому, що багато відомих літераторів, які стояли біля джерел створення Народного руху, бували на камінь - каширській землі. Зустрічі з колективом редакції газети і поза редакційними стінами, спілкування з людьми, талант яких знала і шанувала вся Україна, давали змогу газетярам не опускатися до рівня, визначеного, скажімо, старовижівським райкомом.
Щодо конкретного “наїзду” бюро на Юрія Мушкетика та Володимира Яворівського, то якраз вони бували в Камені-Каширському - приїжджали порибалити та попрацювати якнайдалі від міської штовханини.
Домовившись з керівником держлісгоспу, відвіз я київських гостей на Біле озеро, що на кордоні з Білоруссю, на лісову дачу. Відвіз, розмістив, повечеряли, поспівали - та й поїхав собі додому. А через день гості знов у редакції.
– Невже риба закінчилася?
– Та ні, - сміються гості.
– Риба є, але гедзі - як собаки: як Мушкетик ловить, то Яворівський з веслом стоїть, гедзів б’є...