Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
– Добра душа знайшлася-таки, - підняв торжествуюче сумку Джиглик і ляснув любовно її по боці долонею, як, траплялося, поляскував жінок трохи нижче попереку, коли був добрим.
– Цій душі, бігме, найліпшу дзялку відріжу, нех тільки заявиться.
І бригадир з помічником тут же, у траві, не глянувши навіть у бік дядьків, що спантеличено зупинилися і ніяково переступали з ноги на ногу,всілися підобідувати.
– Пий, Тадею, тепер тобі бога нема, - булькав з пузатої пляшки ожилий і враз повеселілий Джиглик, неприступне лице якого стало негадано свійським.
– Бог у селі один - уповноважений, апостолом же при ньому голова. А вони ж бо тим
Бригадир з помічником, склавши собі по-турецьки ноги, підобідували непоспіхом, довкола поважно вихитувала вистиглою волоттю грястиця, у пониззі гнав зелену хвилю легкий вітер по осоці, широкій, мов пітяжка, що шелестіла й насмішкувато перешіптувалася; Джиглик з Рубаном блаженствували. Світ, який зранку чогось був похмурим та нецікавим, зараз став знову звабливим, і навіть болотні чайки-книги, що стривожено поруч літали, вививалися й кигикали, побоюючись за близькі свої гнізда, перестали дражнитись, як видавалося перш, а добродушно тільки перегукувалися, мов добровільні вартові при бригадному начальстві. Тадею не було вже ближчого чоловіка за Джиглика, а Джиглику - за Тадея, і бригадир, що завжди спогорда поглядав на помічника, вихиливши з клекотом та булькотом у гагавці третій гранчак, упізнав в ньому нарешті рівного, а таке право у Джиглика мали хіба лиш голова колгоспу і власна, широка в крижі, як шугалія, жінка, - єдині, кого побоювався.
– Пий,Тадею, - не скупився Джиглик, підливаючи в Рубанів гранчак сивої, як осіння мліч, самогонки.
– Ми таки заробили сьогодні.
І коли Рубан одним кидком, не торкаючись товстих, обмазаних салом губ. вихлюпнув ту осінню мліч у глибокий, мов вирва, рот, а тоді скрадливим котом принюхався до хлібного окрайця, Джиглик схвально скліпнув повіками.
– Думаєш, наше право ділити мале? Думаєш, то так просто?- кивком пальця, як завжди любив поміж людей, поманив помічника ближче до себе, наче те, що збирався сказати, було неабиякою таємницею.
– 3 умом тра’ділити, з умом. То найлегше: взяв шапку, потягнув номерка - і коси собі дзялку. А хто ж тоді, чи не скажеш, робочий клас годуватиме? Ні, чоловіче, тоді у колгосп робити ніхто не піде, раз шапка замість бригадира. Ні, чоловіче, тра’, щоб до мене йшли звечора і зранку, просили городу й дровець підвезти і бульбу з поля забрати. І то присьма просили.
Товстим пальцем Джиглик постукав по порожньому гранчаку, як залюбки постукував голова колгоспу по столу на правлінні і як стукав уповноважений, збираючи на нараду сільське начальство - усі троє, вони чомусь були схожі Рубану між собою, схожі, наче крашанки на проводи, коли грали у льоси; Рубан знав для себе цю схожість, тільки словами не міг сказати.
– От візьми Макариху, - примружив велике, мов качине яйце, око Джиглик і крізь щілину повіки хитро цілився на помічника, цілився довго, бо ніяк не міг вцілити - по обіді помічник чомусь розпливався, хитався і мерехтів, як мерехтить далекий силует на веснянім, оповитім хистким і тремтливим маревом полі, що прокинулося щойно, і дихає, і живе.
– Де їй слід вділити сінокосу по справедливості: типцю на пагорбку чи у пониззі, де коси не відтягнеш?
– Н-да-а, - зам’явся якось і пошкріб п’ятірнею потилицю помічник: лячно йому було не вгадати.
– Є би намне...
– Крутиш, Тадею, - грізно сказав бригадир і так само цілився оком у щілину, тепер уже цілився напевне, бо врешті-решт, хоч із великими трудами, таки впіймав на мушку і з останньої моці силився не випускати.
– Мабуть, дати, - непевно тягнулося,
– Чоловік з війни не прийшов, троє дітей, як сверщків, у хаті...
– А Грицику?
– здивовано ікнувши, не давав передихнути Джиглик.
– Той не вельми ласий у колгосп, - випалив майже відразу, незвично розхоробрившись Рубан, і лискучі очі його світилися - досі думки Тадея питала хіба Мокрина з ланки.
– Ех ти...
– зажурено хитнув головою Джиглик і в хрипкуватому прокуреному голосі його прокинулося щире розчарування і жаль, що поступово переходили в поминальну скорботу, прощальну і непідробну, як в останньому слові над домовиною покійника. Бригадир довго мовчав, мовчав переможно, тішачись власного вищістю. І вже стачало навіть тієї мовчанки, щоб Рубан сам зрозумів урешті, який він малий і мізерний супроти Джиглика.
– З кебетою тра', по справедливості... Щоби сіно мали усі, - мовив тоді бригадир повагом, даруючи кожне слово, мов шелесткого червінця.
– Макарисі бахур її, Семенко кривий, що сторожує ферму, і так натягне в'язками. Яку ще трясцю робити у довгі зимові ночі... А Грицику дам, бо він боржій іншого, як тільки розкрию рота на зборах, кричить “Прравильно!”
Прибитий власного недоумкуватістю, Рубан і геть змалів, вріс у траву, над якою ледачо гули важкі джмелі, і, ненароком поперхнувшись замашним куском сала, пристиджено і ніяково закашлявся.
А Джиглик тим часом вів своєї, замислено зирячи ожилими очима геть удалечінь, у ту саму Темряву.
– З кебетою тра’, щоб вийшов отой самий...
– затнувся було, бо вислизало слово, і він став на мигах йому показувати, ловлячи щось у повітрі, як ловлять навпомацки раків понад зарослими, замуленими берегами Турії, - отой, як уповноважений на зборах казав... ди... димо-критический централізм.
Спантеличено кліпаючи повіками, Рубан задумався вельми глибоко, довго ворушив і шелепав мізками, аж поки, ікнувши, не зважився перепитати:
– А чого ж він, Петро, димо-кратический?- з повагою до чужого розуму й собі переділив слово.
– Не знаю, - чесно признався Джиглик.
– Що диму, муситьки, мніго... Але ти не тушуйся, Тадею, там, - підняв Джиглик товстого в салі пальця у небо, де вічними болотними духами носилися й викигикували книги, - там розберуться. Чи розженуть, чи більше, як тра’, напустять.
– Ну й розумна ж у тебе, Петре, голова, - аж злякався і зачудувався оторопілий Тадей.
Джиглик на те не повів навіть бровою, тільки мовчки взявся наливати з нової плящини, і сива рідина забулькала у гранчаках, як потурбована спросоння дворняга, що от-от загарчати має.
– Та ти, Петре, найперший чоловік у селі, - щиро зізнався, не здатен стримати себе більше Рубан; весь переповнений любов’ю до Джиглика, він аж спотів, і той пітлюбовіта відданості масними краплями зблискував на чолі.-Пальцем кивни - і кожен до тебе прибіжить.
– А ти, Тадею, за вішку стоїш як слуп, - з гиком перехиливши налите, і собі не лишався в боргу бригадир.
– Та де там слуп - ліпше.
Знічений такою нечувано щедрою похвалою, мов дівка запросинами на перше потайне побачення, Рубан соромливо опустив голову і налив у свою чергу в склянки; Тадей заїв салом, товстим і біленьким, як сир, з ніжною рожевою шкіркою, смаленим льоном, який перезимував під снігом і який ледве встигли навесні спалити до перевірки з району, а на твердих широких зубах у Джиглика молода цибуля хряскотіла, мов бадилля в січкарні.