Оксамит нездавнених літ
Шрифт:
– Отак би відразу, - голова відсунув засувку і знову випустив з-під пишного вуса на волю посмішку, білі зуби його грали у хованку.-А раз пишешся, то межу села ось так проведемо... І ти, чоловіче, уже не хутірський,ти вже законний у селі.
Голова поважно обвів якийсь кружечок на аркуші жирною чорною лінією й уже знайомим добрим поглядом щедрої та удачливої людини зиркнув на зніченого господаря.
– А може, нех уже весною?
– м’явся і тер чомусь змерзлі руки батько.
– Влітку і качка прачка, а в зимі й Тереся не береться...
– Знов ти мазаним до себе, - засувка
– Ну як ти живеш: у кишені тарган та блоха, у хліві - ратиця й хвіст. Ото й усе твоє життя. А колгосп знаєш, як зватиметься? ’’Світлий шлях"! О!
– Е, голово, - недовірливо прицмокнув батько і скривився, мов узяв на язик кислицю.
– Ще по воді вилами писано, як на тому шляху поладнається...
– Балачки, - скосив невдоволене око-оте чорніше-голова.
– За такі балачки - сам знаєш куди...
– Ти ж свій, сільський, - здивовано і трохи винувато розводив рукам и батько.
– І все ж таки погано живеш, - тримався свого берега голова.
– Ні світла отут, ні радіо... У тебе ж дитина жодної пісні, що тепер репродуктор співає, не тямить.
– Чого б то у нас без пісні, - образився було, аж надув по-дитячому губи батько.
– Є в нас жнивні і петрівські, рогульки і купальські, грибовицькі пісні і ягідні... А ще-веснянки, щедрівки, колядки. Ні, - не згодився чоловік уже зовсім.
– Старосвітське... Віджило разом з нашими бабусями,- голова,уже сердячись на батькову впертість, вийняв з лівої кишені крамничну цигарку - незручно йому було з учорашнього махру смалити, хоча в правій кишені ще тримав самосад, який нишком курив, коли ніхто не бачив.
– Так пишешся ти до колгоспу чи ні?- низонув він різномасними своїми очима, низонув, як видалося, навиліт.
– Чи будеш вибиратися як за море стріляти?
– Вола звуть у гості не мед пить - воду возить, - м’явся знову батько, тупцяючи з ноги на ногу.
– Hex уже навесні.
– Діло хазяйське, - з робленою байдужістю вийняв голова з-за халяви зошита, майже не дивлячись, щось черкнув у ньому.
– Ти хутірський, чоловіче. Бий, бригадире, димаря.
Бригадир, що стояв з виглядом марноти усього сущого на землі, так ні разу й не докинувши слова, тепер знову покірно підставив драбину і, шкарбаючи кирзаками, подерся на стріху.
Мати, що досі порпалася у хаті, зачула врешт шкрябанину і, виглянувши за поріг, зачудованими та округленими очима повела за бригадиром.
– А що, ти за бусла у нас на стрісі житимеш?
Батько злегка торкнув головине плече:
– Давай уже, напишу той папірець... Хоч перед жінкою не стидай.
– Е-е-й!
– загукав, задираючи підборіддя угору, до бригадира вдоволений голова.
– Злазь!
Бригадир озирнувся, хитнув головою з докором, не вимовивши й слова, лиш очі змучено відказали: “Дайте вже мені спокій”, а тоді, важко та сумно передихнувши, почовгав униз викривленими чобітьми з усохлими, задертими вгору носами.
– У колгосп тра’ писатись, - просто сказав батько.
– А за що нам кара ця?
– і жіночий лемент, мов за покійником, розлився на всю околицю.
"Ще ця вмішалася, як середа в тиждень, - блиснув з-під лоба спересердя
– Тепер і її вговорюй":
– Усі пишуться. На вас не зійшовся світ клином.
У присутності жінки батько куди пожвавішав і, розхоробрившись, навіть наважився смикнути сором’язливо голову за рукав.
– А мо’, уже на весну?
– Ти такий, як литовський ціп: і туди і сюди, - закипів урешт голова і владно кивнув бригадирові: - Бий востаннє комина цьому хуторянину.
“Як ви усі мені набридли”, - тихо відказали бригадирові очі, але сам він слухняно підставив під стріху драбину.
Так вовтузилися до самого вечора, і аж коли смеркло, при гасовій лампі, я пам’ятаю, як батько, слинячи хімічний олівець, накарлюкав заяву в колгосп. А де дінешся? Поруйнують димаря, здеруть дах - куди підеш з п'ятьма малолітніми дітьми?
Батько ще не міг сказати - добро то чи лихо так стрімко вривається вихором у тихе їхнє село. Він не боявся праці, не боявся навіть, що на спільний їхній клопіт хтось з великого кагалу позиратиме з-за вугла, він тільки не розумів, чому між ним і землею повинен стояти ще хтось - і це нерозуміння будило тривогу. А бачене за вікном тільки ятрило: клекотали вози, ревла худоба, мов на пожежу чи смерч, у валках-процесіях без хреста й хоругв йшли трудом згорблені люди, які, привалені негаданим, горбилися ще дужче до землі, нехитрої, пісної землі, в якій їхня доля, їхні радість і смуток;вони проходили мимо подвориці з нерозуміючими очима, як у безсловесної тварі, що її ведуть на забій, проходили, як біженці у минулі війни чи як предки їхні в давнину, рятуючись від татарського нашестя...
Очевидно, прості фінські люди, кладучи барвисті квіти на темний мармур могили свого уславленого вояка, мали чітке уявлення, від якої біди вберегли їх солдати Маннергейма. Ця біда у мого покоління і мене особисто, мов кадри кінохроніки зі старої подряпаної плівки, мигаючи, інколи постає перед очима. Уже невдовзі після організації колгоспу, в який “добровільно” записали батька, з пограбованих дядьківських клунь неподалік нашої хати збудували на пагорбі колгоспну конюшню-стайню і майже заповнили її так само “добровільно” усуспільненими кіньми. З тією конюшнею відбувалися дива дивнії: щожнив колгоспники накривали її свіжою, вилискуючою і пахнучою соломою, а вже десь із Різдва ту солому здирали і різали на січку худобі, аби не виздихала до першої паші. Весняні вітри гуляли поміж оголеними кроквами, і моторошно ставало від руїни. Неймовірно худі, - тільки кість, тільки скелет, обтягнутий шкірою, - підвішені на лійцях і вірьовках коні, бо якщо впадуть, то не встати їм довіку вже, дивилися на світ благальними і ображеними очима. У тих очах крізь обдертий дах відбивалося не тільки свіжовмите блакитне весняне небо, а й біль та німий відчай, у тих великих вологих очах, здавалося, єдиній живій частинці цього стражденного тіла, відбивалося і променилося незаслужене приниження голодом, невимовний крик до совісті людини - і ніхто нічого не міг зробити, допомогти, порятувати, і ніхто не міг витримати цього погляду безневинної роботящої тварини, і всі, навіть діти, винувато опускали очі.