Операція «Кришталеве дзеркало»
Шрифт:
Альберт тупо вп'явся очима в порожню склянку. Жінка кивнула йому головою на сусідню кімнату. Він слухняно рушив за нею.
— Я тобі неправду сказала про нареченого. Тут нікого немає. Я боялась, тому й сказала про нього…
Вона підштовхнула Альберта до тахти. Їй здавалося, що він зовсім п'яний. Лігенза допомогла йому роздягнутися. Скинула плащ, піджак, обережно відчепила ремінь із пістолетом. Її волосся, що пахло ромашкою, лоскотало його обличчя…
Розбудило Альберта цокотіння швацької машинки, що долинало з-за стіни. У кімнаті стояв напівморок пізнього світанку. Він підвів важку голову і розгледівся. Зрадів, упевнившись, що
Обіч тахти, на стільці, лежав його рівненько складений одяг, капелюх прикривав пістолет. Альберт поглянув на годинник і враз підхопився: звернуло на першу дня. То опущені на вікнах штори створювали враження світанку.
В умивальні у тазку лишилося трохи води. У роті й досі відгонило спиртним, мучила спрага. Він одчинив двері, що вели в коридор, цокотіння машинки заглушило скрегіт ключа. Ніким не помічений, Альберт вийшов на вулицю і на мить аж осліп від яскравого сонця. Стояв перший по-справжньому весняний день. Пахло свіжим повітрям, нерівні плити майдану були залиті яскравим світлом. Над дахами старих будинків небо було таке прозоре й бсздонне, що, дивлячись на птахів, які ширяли у високості, він відчував, як паморочиться в голові. Сонце підкреслювало і скособочені, облуплені стіни будинків, і бруд у сточищах, і пилюку на лозах дикого винограду. Та Альберт бачив тільки, як сонячні промені відбивалися в чисто вимитих шибках, молоду зелень редиски на базарних лотках.
Вулицею одна за одною їхали підводи — везли бочки з фекаліями, вітер розносив сморід, малий хлопець гнав худющу корову. Та навіть це провіщало весну: Альберт приймав її з радістю, усім своїм єством, підставляючи обличчя теплому подихові вітру.
На майдані Альберт побачив три вантажні машини, а поряд із ними — чималу групу переважно літніх чоловіків у брудних комбінезонах. Напевно, це були робітники єдиного в містечку, досить великого шкіряного заводу. Червоно-білі пов'язки на рукавах, у всіх гвинтівки довоєнного зразка з довгими стволами. Робітники намагалися вишикуватись у дві рівні шеренги, але в них це погано виходило. Високий худий поручник у військовому мундирі покрикував на них смішним дискантом, голосно хихотіла зграйка дівчат, що спостерігали приготування до від'їзду. Найсмішніший вигляд був у огрядного червонощокого робітника. Патронташ увесь час сповзав у нього з живота.
Хтось гукнув:
— Отого огрядного не беріть. Рокита попаде в нього, не цілячись.
Альберт подумав про людей Рокити, котрих бачив у поїзді,— бездоганно вишколених, озброєних сучасною скорострільною зброєю. Досить їм дізнатися про маршрут оцих трьох машин, і до містечка не повернеться живим ніхто: ні товстун, ні решта.
Серед роззяв, що зібралися на майдані, Альберт побачив чоловіка в білому халаті. Тут-таки неподалік, па низькому дерев'яному будинку, висіла вивіска: «Перукар».
— Поголіть мене, — звернувся Альберт до чоловіка в халаті.
Той знехотя пішов у перукарню. Поки він розводив мило в нікельованій мисочці і гострив бритву, Альберт узяв місцеву газету, кинуту па мармуровий столик перед дзеркалом. Погляд його зупинився на двох великих портретах у чорних рамках, заверстаних на першій сторінці.
— Що це за люди?
— Оці? Інженери. Позавчора Рокита спровадив їх на той світ у лісі під Домбровою.
—Інженери? З органів? — удав із себе простака Альберт.
— Ні. Кажуть, біля Домброви збираються будувати великий завод шарикопідшипників. А може, щось інше, хтозна. Я в політику не втручаюсь.
— Яка ж це політика?
— Не знаю. Тільки кажуть, що ці інженери поїхали вибирати ділянку під будівництво. Їх і вколошкали.
— Ну й що?
— Нічого. А ви… не тутешній?
— З Варшави.
— Я теж варшав'янин. На Старувці жив. До повстання. А тепер тут. Та я все одно повернуся до Варшави, їй-богу! Тільки-но там відбудують трохи, одразу повернуся. Перукар завжди буде потрібен, за будь-якого уряду. Правду я кажу, га? — Він засміявся, вдоволений своїм дотепом.
Альбертові теж стало смішно. Розмірковування про необхідність фаху перукаря в соціалістичній Польщі здалися йому кумедними. Він вирішив повести далі розмову в тому ж жартівливому тоні.
— Перукар перукареві не рівня. Все залежить від походження.
— Я бачу, ви битий жак, га? — хитро примружив очі перукар.
Альберт голосно розсміявся. Йому було приємно і радісно. «Дідько б його взяв! За останні кілька днів я ні разу не засміявся!» — з острахом подумав він.
Знадвору долинули різкі звуки клаксонів, а потім повз перукарню проїхали три вантажні машини, набиті озброєними робітниками.
Перукар ураз споважнів, мовив:
— Це містечко — злиденна, смердюча нора. Як і весь повіт. Тут не один, а десять заводів треба збудувати, щоб усі дістали роботу. Убили цих інженерів, а люди проклинають: бояться, що уряд відмовиться від будівництва і більше не пришле сюди інженерів. Як ви гадаєте, пришлють нових?
— Не знаю. Може, й пришлють…
— А якщо й тих Рокита вхекає? Знову пришлють?
— Напевно, ще пришлють…
— Е-е-е, — розізлився перукар. — Кінця-краю цьому не буде. Невже не можна раз і назавжди навести порядок?
— Тепер ви втручаєтесь у політику?
— Яка це політика? Я з Варшави. Замкну оцю халабуду й поїду. А ці ж люди повинні десь працювати. Ви здивовані, що вони поїхали з «пукавками» битися з Рокитою?
— Ні, не здивований, — буркнув Альберт. — Але мені їх шкода. Шкода людської крові.
— А ви що, єговіст?
— Атож, — притакнув Альберт і вийшов із перукарні.
Настрій у нього був чудовий. Його обминала галаслива дітвора, чувся сміх, свист. На вулицях було людніше, ніж завжди, гамірніше. Проте цей гомін не різав слуху, а навпаки, здавався заспокійливим і мелодійним. «Весна», — подумав Альберт.
І раптом, коли він порівнявся з високим будинком канцелярії старости, гримнуло чотири постріли. Вони пролунали десь зовсім близько, немовби над самісіньким його вухом.
З шаленою швидкістю промчав мимо мотоцикл з двома людьми. Перехожі бігли до маленького наріжного скверика.
— Стріляла якась жінка!
— Ні. Отой із мотоцикла!
— Убитий?!
Міколай уже вмирав. Лежав горілиць упоперек тротуару, а голова — на зеленому моріжку газону. Він широко розкинув руки, як черниці на вранішній месі в Домбровському кляшторі. З відкритого рота широкою цівкою текла темно-червона кров. Обличчя судомисто здригалося, пальці то стискалися, то розтискалися. Натовп довкола нього більшав і більшав, а він умирав посередині цього кола — самотній, безпомічний. Якусь мить Альберт змагався з непереборним бажанням підбігти до нього, оглянути рану.