Операція «Кришталеве дзеркало»
Шрифт:
— Вшивайся звідси, щеня!
Він повернувся в будинок, грюкнувши дверима. Потім відсунув вічко і побачив, що молодик якийсь час нерухомо стояв на тому місці, де його залишили, а далі, немов ужалений, трьома сягнистими стрибками підскочив до свого кольта, жадібно схопив його і, пригинаючись та поглядаючи на двері вілли, почав повільно задкувати. Вислизнувши на вулицю, пішов, похитуючись.
Увечері того самого дня Альберт опинився перед стареньким будинком повітового управління державної безпеки в
Тиша й голубуваті сутінки нагадали Альбертові вчорашній вечір у кляшторі. Відтоді минуло лише двадцять чотири години, а йому здавалося, ніби він устиг прожити за цей час ціле життя, в якому були гра, любов, смерть і невдала втеча.
У пропахлій тютюновим димом канцелярії дрімала, схиливши голову на клавіші «Ремінгтона», некрасива бліда дівчина. Вона підвела на Альберта заспані очі, на щоках у неї виднілися маленькі кружальця — сліди від клавішів машинки.
— Скажіть начальникові, що з Варшави прибув майор В., з міністерства державної безпеки, — тихо промовив він, показуючи своє посвідчення.
Секретарка майже відразу повернулася.
— Можете зайти до начальника…
Альберта привітав чоловік років на сорок. Дуже високий, сутулуватий, із запалими грудьми і довгими, як у мавпи, руками. Його щоки палали хворобливим рум'янцем, губи були пошерхлі, шкіра — як вицвілий цигарковий папір. Масивна, випнута щелепа надавала йому вигляду лагідного добряги, голос линув звідкілясь із глибини, як у черевомовця. «Жила, — подумки охарактеризував його Альберт. — Суха, видублена жила. Ремінь».
Начальник повітового управління держбезпеки Яруга був у формі капітана Війська Польського. З-під розстебнутого мундира виглядала пом'ята, не першої свіжості зелена сорочка. Величезний письмовий стіл був завалений стосами паперів і книжок, до яких він ставився з явною ворожістю, раз по раз відсуваючи їх від себе, аби вивільнити місце для своїх довгих рук, що закінчувалися рудими волохатими долонями.
Край столу сидів Крихняк, теж у мундирі, з погонами поручника. Військовий ремінь сповзав з його круглого, як барило, живота, товста шия випирала з тісного коміра.
— Я знаю про вас, майоре, — забасив Яруга. — Мені надіслали телефонограму. Вже три дні ви мешкаєте на віллі у Рачинської. Відвідали вчителя Рамуза, потім кудись завіялися на цілий день. Зрештою, це не моє діло. Ви прибули сюди з якимось спеціальним завданням? Гаразд. І все-таки могли б заглянути до мене трохи раніше.
— Не було потреби, — знизав плечима — Альберт. Він подав Крихнякові руку. Хотів додати: «Ми вже знайомі, правда?», але стримався.
Яруга вдарив кулаком по столу.
— Ви нам не довіряєте, розумію. Ex, ви…
— Я прибув сюди у справі військових дезертирів.
—Їх уже немає серед живих, — вибухнув сміхом Крихняк. — Вони подалися в банду, і Рокита наказав розстріляти їх. Я сам оглядав трупи. Варто було заради цього приїздити!
— Таж він не по це приїхав. Я не вірю майорові, він щось лихе замишляє.—Яруга усміхнувся лагідно, вибачливо. — Закурюйте, майоре, — припрошував він.
Яруга курив, сильно й глибоко затягуючись. В легенях у нього хрипіло.
— Вас губить надмірна недовіра, — промовив він з удаваним жалем.
— Не розумію, — стенув плечима Альберт.
— Прибув у наш повіт іще один офіцер із міністерства, — розповідав Яруга. — Інкогніто. Не порадився з нами. Я не знаю, чого він тут шукав. З кимось установив контакт, його розпізнали, а він, напевно, пронюхав щось важливе, бо сьогодні опівдні його порішили. Просто на вулиці. Біля канцелярії старости. Як його звали? — Він заходився порпатися в своїх паперах і, нарешті, з тріумфом витяг якусь пом'яту записку. — Поручник Міколай Л. Ви його знали?
— Знав.
— Отож. Зовсім молодий хлопець. Шкода його. Ми відправили тіло в Варшаву. Він самотній?
— Здається, ні. Точно не знаю.
— Отож, — бурчав Яруга. — Не прийшов до нас, як свій до свого. Ми б його застерегли, дали б охорону, допомогли б — усе, що треба. По-господарському, це ж наш район.
— Він справді не був у вас? Ні з ким не розмовляв? — недовірливо спитав Альберт.
— Боже милостивий, майоре! Я ж уже казав вам: ні з ким! — загримів Яруга.
— З жодною людиною. В тім-то й річ, — підтвердив Крихняк, — Ніхто з нас його і в вічі не бачив. Тільки коли його порішили… Решта — таємниця, повита мороком, як казав наш старий шкільний учитель…
— Я теж був учителем, — похвалився Яруга.
— Географії…— захихотів Крихняк.
Яруга посварився на нього своїм волохатим кулаком. — Ах ти, мерзотнику!..
Альберт дивився на Крихняка. Його обличчя здавалося немовби задерев'янілим. Альберт знову відчув холодок у кінчиках пальців. «Ах ти, мерзотнику!..» — повторив він подумки слова Яруги.
— Убили його, — буркнув Альберт. Він удруге усвідомив собі остаточно, що Міколая не стало. Якщо тоді, вперше, його пойняв страх, то тепер — тільки лють.
— Одні кажуть, ніби стріляла якась жінка, другі — що вистрелив чоловік, з мотоцикла. В кожному разі, затримати нікого не пощастило. Він поліг на полі битви, — з фальшивим пафосом промовив Крихняк.
— У нас довгі руки. — Яруга простяг на столі свої величезні лапища, розглядаючи їх з явним схваленням. — Жінка? У гру може входити тільки одна жінка. Перкунова коханка. Вона кохала його, а тепер помщається. Такі жінки здатні збожеволіти від любові. Трагічна любов робить їх жорстокими. Якщо вона колись непритомніла, побачивши краплю крові, то тепер може вбивати спокійніше, ніж кат.