Операція «Кришталеве дзеркало»
Шрифт:
Ведмідь:
— Я хотів. Не дали. Сказали, що тут нап'юся.
Яруга:
— Гаразд, гаразд. Але спершу розкажіть, за чиїм наказом ви вбили поручника Л.
Ведмідь:
— Ми ночували в хаті лісника Граби. Рано-вранці примчала до нас на велосипеді зв'язкова Зенка. Її прізвища я не знаю, де вона живе й працює, мені теж невідомо. Вона має контакт з кимось в…
Яруга (ричить):
— З ким? З ким, хай йому чорт!
Ведмідь:
— З кимось у вас в УБ.
Яруга
— Налийте йому склянку чаю, та крутого!
Секретарка принесла майже чорпий чай. Яруга сам підтримував склянку, поки арештований пив.
Яруга:
— З ким у повітовому УБ Зенка має контакт? Які інструкції вона привезла вам тоді?
Ведмідь:
— Вона сказала, що в місті крутиться якийсь убек з Варшави, на ім'я Міколай. Він зав'язував знайомства, підкупив декого з наших. У кожному разі, здається, пронюхав дату й годину нашого нальоту на місто. Він прийшов в УБ і попередив. Але попередив він саме того, хто мав контакт із Зенкою. Той, у свою чергу, повідомив Зенку, а вона примчала до нас, щоб Міколая ліквідувати… Справа була пильна, чекати наказу Рокити я не мав права. Я вирішив сам упоратися з цим типом і виїхав з Куріпкою в місто. Зенка навела нас на нього, а Куріпка його вколошкав.
Ведмідь замовк. У кімнаті запанувала цілковита тиша, нервово поскрипувало тільки перо Яруги, який вів протокол.
Яруга:
— Скажіть, хто в повітовому УБ був членом вашої організації або співробітничав із нею?
Ведмідь:
— Не знаю. Контакт із цими людьми підтримувала Зенка.
Яруга:
— Опишіть її зовнішність або назвіть адресу чи місце, де її можна зустріти.
Ведмідь:
— Мені її адреса невідома. Не знаю я і де можна з нею зустрітися. Зенка — співробітник нашої розвідки, а діяльність розвідки повністю законспірована.
Яруга:
— Опишіть її зовнішність.
Ведмідь:
— Низенька, рудоволоса, блакитноока. Років їй, мабуть, близько двадцяти. Востаннє я бачив її в чорному костюмі. Хто з УБ із нами співробітничав, не знаю; мені відомо тільки, що їх було двоє чи троє. Один з них служить у вас караульним, другий сидить набагато вище. Саме до нього й звернувся отой ваш поручник, що його довелося потім убити. Напевно, він має неабияку владу, коли… зміг випустити з тюрми Романа, тодішнього ад'ютанта Рокити. Роман улип здуру. У нього знайшли сургуч і печатку нашої організації. Звільнили його майже відразу ж.
Яруга:
— Коли це було?
Ведмідь:
— Коли? У січні. Більше нічого не знаю.
Яруга викликав вартових і наказав відвести арештованого.
Наступного дня відбувся урочистий похорон дванадцяти жертв нічного нальоту Рокити. Убитих везли через усе місто на трьох військових вантажних машинах з опущеними бортами, в трунах, обтягнутих кумачем… Жалобну процесію — кілька тисяч мешканців містечка — очолював почесний військовий ескорт у складі роти. На похорон прибули представники воєводського комітету партії.
Спочатку відкриті домовини встановили для громадянської панахиди в залі засідань при канцелярії старости. Звідтіля процесія рушила вулицями на кладовище за містом. Альберт майже цілу дорогу йшов зовсім самотньо. Біля кладовищенської брами він побачив коло себе Лігензу. Вона була в елегантному чорному костюмі, який щільно облягав її струнку постать. У сліпучому сяйві полуденного сонця ще виразніше впадали у вічі фіолетові сліди опіку на її обличчі.
— Я боюся за вас, майоре, — мовила вона.
— Майоре? Вам і про це вже відомо? Мене вражає ваша обізнаність з усім.
— У нашому маленькому містечку усе про всіх знають.
— Справді?
— Люди твердять, що в Яруги довгі руки. Вам краще не ставати йому на дорозі. Тим хлопцям, яких він схопив, уже нічим не допоможеш. Мені жаль їх. Жодному з них більше не судилося відчути всю насолоду свободи.
Альберт не відповів. Ішов довгою кладовищенською алеєю, обсадженою сумними туями. Лігенза зачіпала його плечем — на вузькій алеї було дуже тісно.
Він узяв її під руку й нахилився до самісінького вуха:
— Буває й так, що людина, якій начебто ніколи більше не судилося відчути насолоду свободи, враз опиняється на волі. Трапляються ж втечі навіть з-під шибениці. Але часом невідомо, що ж усе-таки було краще: могила чи свобода. Одне певне — мовчать тільки мертві. Іуда, як вам відомо, мав мішок. Розповідають, що мішок цей був пошитий не лише з ягнячої, а й з левової, рисячої та… лисячої шкур. Із шкури ласки-лисиці, яка висмоктує кров крізь манюсіньку, майже непомітну ранку. О, повірте, в цьому місті теж є іудин мішок. І іуд тут хоч греблю гати. До речі, можна пошити мішок і з… ведмедячої шкури, — голосно розсміявся він, так, що люди, котрі йшли поруч, з обуренням поглянули на нього.
— Ведмідь? — стривожилася вона.
Над могилами стояло повно народу. Солдати знімали домовини з машин і несли їх на плечах через кладовище.
Альберт помітив Рамузову дочку, спробував проштовхатися до неї, але передумав. Почалися промови.
Представник воєводського комітету партії, маленький, рудий, з борідкою, зупинився передусім на особі покійного вчителя:
— Рамуз не був комуністом. Він належав до нашої ліберальної інтелігенції, з якою комуністам не завжди легко знайти спільну мову. Він був, одначе, справжнім педагогом, істориком і, хоч не був марксистом, виховував своїх учнів в атеїстичному дусі, прищеплював їм уміння об'єктивно осмислювати історію і сучасні діяння нашого народу. Він застерігав від гарячковості і чвар, учив розумно мислити, закликав до терпимості й неупередженості. Колишній друг Перкуна, він розвінчував в уявленнях молоді всі поширювані про нього легенди. Рамуза зненавиділи клерикали, він іще одна жертва фашизму. Зброя, яка його вбила, була націлена по тільки в справу соціалізму, вона вдарила і в ліберальну інтелігенцію. Наша інтелігенція ще раз пересвідчилася, хто її справжній ворог: не комуністи, а діячі підпілля, котрі неминуче скочуються на позиції фашистського терору, прагнучи задушити будь-яку сміливу думку.
Потім промовець сказав про Крихняка:
— Він загинув на полі бою, скошений зрадницькою кулею бандита, захищаючи народну владу й соціалізм.
Коли до червоного полотнища, яке вкривало труну Крихняка, приколювали Хрест Відваги, хтось легенько торкнув Альберта за плече.
— Це теж треба вміти, майоре, — мовив йому Яруга.
— Що саме?
— Умерти вчасно. Я от роздумую: проживи він бодай на день довше, чи не довелося б його ховати, як собаку, під парканом? Найгірше, однак, те, що годину тому втік Ведмідь. Я наказав знову доправити його на слідство, але дорогою він утік. З машини. Ніхто не розуміє, як це могло статися.