Операція «Кришталеве дзеркало»
Шрифт:
— Нещасна дівчина! Позавчора дізналася про смерть нареченого, а сьогодні вночі убили батька. Зосталася на світі одна, як палець. Це жахливо, — промовила Рачинська не зовсім щиро.
Вона відпила з чарки. Її тонкі червоні губи були трохи вологі. Альберт зустрівся з нею поглядом: очі в неї були великі і блищали від вина. Щоки мали приємний кремовий відтінок, на обличчі — жодної зморшки.
— Рамуза вбили прямо в його кабінеті. До нього в помешкання вдерлося троє бандитів Рокити. Можливо, хтось із них був навіть його учнем. Один вивів дочку в сусідню кімнату, а ті двоє застрелили вчителя. Це жахливо, правда?
Альберт не відповів. Він згадав,
Пролунав дзвінок у вхідних дверях, і через хвилину служниця провела до них папі Лігензу. Рачинська привіталася до неї, як до давньої знайомої, хоч під час візиту Крихняка вона вдавала перед Альбертом, ніби вперше бачить у себе архітекторову «наречену». Господиня відразу ж підійшла до буфета, дістала звідти карафку з горілкою і чарку. Пристрасть кравчині, як видно, не була для неї таємницею.
— А де наш архітектор і землемір пан Ричалтовський? — запитала кравчиня.
— Вони пішли в місто, щоб вивідати всі подробиці про напад. Це була Варфоломіївська піч. Убили Рамуза, вдиралися в квартири комуністів, кажуть, застрелили кількох чоловік.
Лігенза не слухала. Вона допила горілку і раптом звернулася до Альберта:
— А ви що про це думаєте?
— Дурень! Дурень! — вибухнув гнівом той. — Своїм ідіотським нальотом він домігся того, що сюди перекидають великі військові частини. Вони почнуть прочісувати ліси і накриють його. Такий буде кінець Рокити, і, наскільки я…
Альберт не закінчив фрази, закурив, подякував за обід. У себе в кімнаті він роздягся, заліз під ковдру. Від спиртного стугоніло в скронях.
Лежачи в ліжку, він дивився крізь вікно на берези в саду, що здавалися йому химерними й хижими. По весняному небу швидко пливли перисті хмари. Їхній плавний, м'який політ поволі заколисував Альберта.
О другій ночі його викликав Яруга. Він прислав по нього віліс, і Альберт майже відразу опинився в повітовому управлінні держбезпеки.
— Серед десяти захоплених у полон бандитів виявився один, який, очевидно, брав участь у вбивстві вашого поручника. Зараз ми вдруге збираємося допитувати цього типа. Він має кличку Ведмідь. Я хотів би, щоб ви теж були присутні. Адже це й вас торкається, правда?
Альберт кивнув. Він розглядав сіре від утоми й безсоння обличчя Яруги з почервонілими, збудженими очима. Яруга захрип, дихав важко, з присвистом.
— Я маю вигляд, як труп у відпустці, га? — невесело пожартував він. — Найпізніше за тиждень ми повинні почати показовий процес. До нас прибуде військовий трибунал. Ми хочемо закінчити слідство протягом трьох днів. Потім вирок, куля в лоб — і в землю. Це, ясна річ, не перевиховає Рокити, але принаймні, нажене страху на тих, хто на нього працює. Око за око, зуб за зуб, майоре. Убили Рамуза. Замордували Ленору, Боровика. Розп'яли на дверях нашого кур'єра Яцковяка. Хлопчині минав лише чотирнадцятий рік. Шкуру з них треба живцем здерти! Вони ходили, як колядники, від хати до хати із списком у руках, шукаючи наших людей. Старий Боровик відсидів п'ять років у гітлерівському концтаборі. А через півтора року загинув від рук поляків. За що? Бо вступив до ППР, [22] а його син працює у нас… Вночі містом проїжджала машина з п'ятьма радянськими солдатами. Бандити всіх п'ятьох забрали з собою і розстріляли в лісі. Сьогодні привезли їхні трупи… Коло Домброви підводою їхали троє євреїв із дружинами й дітьми. Знищили всіх, у тім числі й дітей. Ось який кривавий «ужинок» цих двох днів, майоре.
22
Польска Партія Роботніча (ППР) — Польська робітнича партія була створена в січні 1942 року. Вона об'єднала в своїх лавах кадри старих польських комуністів, проголосивши активну боротьбу з гітлерівськими окупантами в тісному союзі з СРСР. Політична програма ППР передбачала також проведення широких соціальних реформ у післявоєнній Польщі.
Яруга підвівся. Обличчя його палало, як у лихоманці.
— У Рутковського зґвалтували дружину. Закатували матір Гжегожевського. Якби я сьогодні випадково не заглянув у в'язницю, там, чого доброго, вколошкали б Ведмедя прикладами. Ось побачите його. Рутковського, Гжегожевського й Боровика я посадив на тиждень під арешт за спробу вчинити самосуд. Але чи можна їх карати суворіше? Я добре розумію їх.
Яруга ненавидів. Ненавидів кожною клітинкою свого жилавого тіла. Ненавидів своїм сірим обличчям, своїми розчервонілими очима. Він мав страшний вигляд, і страшна була його ненависть.
Зненацька він затулив обличчя руками, сперся ліктями на стіл і сидів так майже непорушно.
— Хтось у нас «сипле», майоре… — промовив він тихо й пригнічено. — Рокита знає про кожен наш крок. У нього є списки наших людей. Я почуваю себе так, ніби мені на шию накинули зашморг. Він затягується, душить мене.
Яруга схопив Альберта за зап'ястя, стиснув його.
— Ти повинен мені допомогти. Ти тут чоловік сторонній. Ніхто тебе не знає.
— Випусти для принади когось із цих десяти бандитів, — підказав Альберт.
— Ти гадаєш? — міцно стиснув губи Яруга. — Ох, якби я знав, де зараз один тип. Але його немає. Він недавно зник: немає його ні мертвого, ні живого. Впав, як камінь у воду.
— Випусти принаду, — повторив Альберт.
— Кого?
— Ну… хоч би оцього Ведмедя.
— Ведмедя? — Яруга підозріливо глянув па Альберта.
— Плітку випускати немає сенсу. Це повинна бути щука.
— А як щука піде під воду? Що тоді? Мене розстріляють. Ні, на це потрібна санкція воєводського УБ.
— Дістанеш санкцію, втратиш нагоду. Довіряй тільки собі. Ми випустили Куртмана. Небагато хто знав про це. І все-таки хтось попередив Рокиту, що Куртман «сипатиме».
— Звичайнісінька випадковість. А може, підозріливість Рокити. Він уже нікому не довіряє. Занадто зухвало взяли Перкуна. Навіть дитина могла здогадатися, що на Перкуна донесли і що виказав його хтось із найближчих підлеглих. З Рокитою цей номер не вийде. Рибу, яка один раз зірвалася з гачка, вдруге буває важко піймати. Ти колись ловив рибу? Ні? Так от, Ведмедя я не випущу.
Альберт знизав плечима.
Яруга відчинив двері до секретарки і наказав привести до нього арештованого. Секретарка принесла на стіл Яруги карафку з водою і старанно, наче декорацію на сцені, розставила три стільці. Два з них, на яких сіли Яруга з Альбертом, — по один бік столу, а по другий, метрів за три від нього, — стілець для Ведмедя.
У мундирі без будь-яких знаків розрізнення зайшов Ведмідь, двадцятидвохрічний хлопець з широким селянським обличчям, рідким білявим чубом. Родом він був з якогось убогого села, закінчив чотири класи гімназії. До банди Перкуна вступив наприкінці 1945 року. В його вигляді справді відчувалося щось ведмедяче.