Останній гетьман. Погоня
Шрифт:
– У золотій, – крякнув Головня.
– А де ж нам ще бути? – запитав Марцинкевич.
Марко Полторацький розгладив вуса.
– Мали б бути в Дикому полі, на Дніпрових порогах, у турчина в гостях.
– Минулося те, лишилося тільки в піснях, – проказав Головня.
– Бо немає нині таких людей, перевелися, – запально мовив Марко Полторацький. – Сидять по канцеляріях, або як ось ми отут. Немає їх. Немає Наливайка, Бородавки, Богуна.
– Може, й є, – тихо сказав Любисток. – Час не той. Вичах той час. Дехто пробував…
– Хто? – Любисток.
– Гордієнко. Мазепа.
Головня подивився застережливо, приклав пальця до губів.
– Та
– Її величність, – мовив, дивлячись у підлогу, Олексій, – учора видала указ, за яким москалям забороняється купляти землю в Україні. – Всі зрозуміли, що тут не обійшлося без Олексія, він сам натякав на це. – Часи справді інші, треба ладом, покорою, вірною службою, – додав.
– Колись було шаблею, – зблиснув очима Марко. – Але справді: минулося. Все минулося. Навіть край наш споганів, там теж так холодно, як і тут. Нанесли москалі постолами холоду. І все міряють: землю, воду, я вже не кажу про пшеницю… – І зняв зі стіни бандуру:
Ой, Боже наш милосердний, помилуй нас з неба.Перевелось Запорожжя – колись буде треба.Зарипіли двері. До комірчини вступив Федір Дуб’янський, з Понорниці біля Новгорода-Сіверського. Марко вдарив по всіх струнах:
З тяжкої турецької неволі,З каторги басурманської,На тихії води,На яснії зорі,У край веселий,У мир хрещений,В городи християнські…У Дуб’янського донька фрейліна одружена з князем Долгоруким, чотири сини, гвардійські офіцери, при ньому остерігалися непевних слів і крамольних пісень. Він благословив трапезу:
– А край хрещений і тут. І води тихії, і зорі яснії.
– А так-так, – закивали головами співаки.
– І все-таки зорі у нас інші, – уперто мовив Полторацький.
– Треба бачити зорі скрізь, – прорік Дуб’янський.
По одному порозходилися всі. Залишились Олексій і Любисток, який довго тужив на бандурі, відтак відклав. Йому особливо була немила чужа сторона, він не приховував своєї нехоті тут жити, презирства до московських порядків. Повів сліпими очима:
– Сидимо ми тут, як папуги в клітці. А там… Та не буде гірше, як у нас на Вкраїні, – проказав, переінакшивши слова думи. – Як скасували гетьманство, як настала колегія з царським намісником, запало все. Москалики що хочуть, те й чинять. Посіли всі землі, і право, і закон. Військові команди забирають усе без будь-якого права: збіжжя, волів, коней.
– В тебе щось забрали? – спитав Олексій обережно.
– Так хіба об мені річ? Хто чимось не догодив москалеві, той біжить до начальника, і тягнуть бідолаху. А скільки нашого люду вимолотили в останніх війнах з турками і татарами… І всі мовчать. Старшина найперше.
– А що вона скаже?
– Еге ж. Їй теж дано право обдирати свій люд до голого тіла. Й обдирають. І закони скрізь московські уводять, уже й судять тільки за їхніми законами. – Він відсунув шухляду, навпомацки дістав пляшку, налив горілки. – Пече мене. Утік би знов. Тобі налити?
– Упіймають.
– Авжеж. Якби ти мені допоміг.
– І куди втечеш? До турка?
Балакали допізна.
Душа нудьгувала за рідною мовою, щирою бесідою. Неохоче пішов нагору. Човгав анфіладою кімнат. Тут усе чітко визначено, хто з камер-лакеїв де стоїть, де стоять охоронці, хто як і на якій відстані вклоняється, хто як усміхається. Там шаленіли танці. Після чаю і пуншу грали в компі. Ставка – десять імперіалів (майже 100 рублів), пульку раз по раз зривала Єлизавета. Поміж столами ходив у ботфортах Трубецькой, на нього оглядалися, знизували плечима. Потім Єлизавета встала, пройшла галереєю, довго стояла з Шубіним, який кілька днів тому повернувся з заслання, його заслала Анна Іоаннівна, бо побачила, як він грає очима до Єлизавети. Олексій програвав. Єлизавета здалеку спостерігала за грою, відтак покликала Олексія.
– Що ти увесь час програєш, ти що, не бачиш…
– Що вони махлюють?
– Еге ж. То чого ти не скажеш, чого не впіймаєш на гарячому?
– Так соромно, Лізо, – стояв великий, похнюплений, зніяковілий.
– Їм не соромно, а тобі соромно.
– Я ось і тебе…
– Ти ревнуєш до Шубіна? Так, я його повернула, і чин йому повернула. І маєток дала в Нижньогородській губернії, він їде назавжди в село. А ти приходь опівночі.
Він не любив приходити до неї, волів, аби приходила вона. Не любив пишної її спальні-алькова, малинового ліжка з золотим позументом, білих атласних ковдр, м’яких подушок, дзеркал зі срібним прибором, у які було все видно, він соромився, а вона, навпаки, ще й вимагала, щоб він дивився в дзеркало під час кохання.
Наступного дня виїздили в Царське Село. Того ж дня отримав листа від Кирила. Кирило в Берліні вчився математики під керівництвом всесвітньо відомого Ейлера.
Виїхали пізно. Але спочатку їхали в протилежний бік, в сутіні заїхали в сільце Перове, зупинилися зоддалік від церкви, Єлизавета вийшла і пішла до храму. Побачивши її, піп закляк у німому поклоні. В церкві в сяйві небагатьох свічок блискотіло срібло, золото, діаманти – Єлизавета засипала церкву коштовностями та грішми. В ній вона вінчалася з Олексієм. І зараз повісила на ікону Божої Матері рушника, розшитого власноруч перлами, діамантами. Повернувшись, була тиха, умиротворена, зовсім не така, як минулого вечора, а ніжна, сором’язлива, ніжно-любляча, тримала Олексієву руку в своїй, і її рука ледь-ледь тремтіла. І вії опущені, і в кутиках губів цнотлива таємниця.
Розділ четвертий
В червні Єлизавета виїхала на Україну. Довго зваблював він її туди, золотими фарбами змальовував свій край: там і небеса інші, і води чистіші, і люди кращі.
Нарешті Єлизавета сказала:
– Хочу, Олексію, побачити твої краї. Ти стільки гарного розказуєш про них.
Перед дорогою довго молилася в хрестовій кімнаті палацу. В тій кімнаті ікони в перлах і діамантах, лампади золоті в камінні, хрестовий піп благословив із вощаника – невеликого кадила з воску.
Почту було двісті тридцять чоловік і безліч слуг, і їхав з нею великий князь Петро Федорович зі своєю нареченою – німецькою принцесою Софією Анхальт Цербтською, майбутньою вовчицею – імператрицею Катериною ІІ.
Високо в небі, під хмарами, купалися на тугих вітряних потоках два орли, стрімко мчали вгору, перекидалися, й тоді було видно широкі білі смуги внизу на могутніх крилах, і линули згори. Появу орлів визначили як добрий знак. Погода стояла хороша. Ще цвів жасмин, наливалися соками молоді яблучка, в садах червоніли черешні. У лісі кувала зозуля, і вони разом рахували свої майбутні літа.