Останній рейс
Шрифт:
— Виходить, по-твоєму, хай за нас хтось робить? — відрізав Діма.
— Куди заявляти? Хоч убий, нічого не втямлю! Що трапилось? — Вітя здивовано переводив погляд з одного товариша на іншого.
Тоді хлопці, перебиваючи один одного, розповіли Віті про Шкарбуна і Тетерю.
— Ну, — звертаючись до Віті, спитав Володя, — хто з нас має рацію: Дімка чи я? Будемо повідомляти чи стежити далі?
— Н-да… — протяг Вітя. — Ну й спра-ви-и… Тут треба розібратися. Хто його зна? Звичайно, про все дізнатись —
— А я що? — зрадів Діма. — Вітька одразу зрозумів мене.
— То ти проти? Не хочеш повідомляти? — насупився Альоша.
Вітя зайняв нейтральну позицію:
— Краще почекаємо ще кілька днів. Тоді точно про кожного все дізнаємось.
— З вами охрипнеш, поки домовишся, — похитав головою Володя. — Адже сам десять хвилин тому казав, що тебе з дому ані на крок не пускають. Хто ж стежитиме? Я та він? — показав Володя на Альошу. — Дімка теж не береться до уваги, йому за Ясне добре перепало, його батька я знаю. Коли стане відомо, що він і сьогодні пішов…
— Попаде! — меланхолійно кинув Діма. — Я теж… — і зупинився на півслові. —Хто це? — штовхнув він ліктем Вітю в бік.
— А-а! Олійник, який до нас приїхав.
— Добрий день, хлопці, — широко усміхаючись, підійшов Олійник. — Про що це ви так гаряче сперечаєтесь?
— Ми… ми, дядю Толю, — закліпав повіками Вітя. — Ми говорили, як наші здорово виграли у воронезького «Труда».
— Чотири сухих м'ячі! — підхопив Альоша. — Оце так рахунок!
— Бачу, ви запеклі болільники. А самі граєте в футбол?
— Звичайно! — вигукнув Вітя. — Оце Альоша. Він у нас знаменитий воротар… Діма — найкращий центр — форвард.
А ти ким? — спитав Олійник Вітю.
Лівий крайній.
— А Володя, — докинув Діма, — захисник першого класу.
— Який з мене захисник, — почервонів Володя. — Так, коли нікого немає, беруть. Я ж в окулярах.
— Дуже радий познайомитись. Мені називати себе не треба. Я кінчиком вуха чув, що Віктор мене вже відрекомендував… Ну, не буду заважати. Бачу — розмова професійна, а я — не спеціаліст з футбола.
Олійник відійшов од хлопців, сів на складеному стільці і розкрив етюдник.
Альоша не витримав, підійшов. Кілька мазків пензлем — і на полотні з'явились обриси крислатої яблуні.
Зацікавившись, підступили й інші хлопці.
— Здорово! — В це одне слово Діма вклав усе своє захоплення майстерністю художника.
Олійник замислився з пензлем у руці. Альоша несміло підказав:
— Верхню гілку я намалював би сієною і… ледь-ледь додав ультрамарину або умбри…
— Дякую за пораду, але тут краще підійде, мабуть, тіондиго коричнева… — і, спохватившись, повернувся до Альоші: — Я бачу, ти розумієшся на фарбах. Малюєш?
— Трошки… Розумієте,
Олійник чогось весело зареготав.
— Не ображайся, ти нагадав мені один історичний анекдот… Про Рубенса… Ти, звичайно, чув про такого великого майстра фламандського живопису?
Альоша кивнув головою.
— Так от до Рубенса прийшов молодий Ван-Дейк, тоді ще художник-початківець, і попросив прийняти його в учні. Рубенс спитав Ван-Дейка, що той уміє робити. «Фони», — відповів Ван-Дейк. Рубенс від щирого серця розсміявся. «Ну, мені вчити вас нічого, фони я й сам не вмію робити…» На той час Рубенс був уже визнаним майстром не лише в себе, в Антверпені, де він жив, але й далеко за його межами…
Хлопці засміялись. Справді, ситуація нагадувала розмову між Рубенсом і Ван-Дейком, коли відкинути те, що вона відбулася на триста років пізніше. Адже Рубенс жив наприкінці XVI і на початку XVII сторіччя.
— Пішли, — смикнув хлопців Альоша. — По собі знаю, коли за спиною стоять, не клеїться.
— Нічого, дивіться, — озвався Олійник. — Ви мені не заважаєте.
— Ні, ми краще підемо. До побачення… — і Альоша першим попрямував до виходу. За ним один за одним потяглися й інші хлопці. Біля хвіртки вони затримались.
— Що ж робитимемо? — повернувся Альоша до перерваної розмови.
— Хай кожний обміркує, а завтра зустрінемось в Альоші, — запропонував Вітя. — … Ой, забув! Мені не можна виходити. Приходьте краще до мене.
— Ну то як? — подивився Альоша на Володю. — Згоден відкласти до завтра?
— Ніяк не можу втямити, навіщо відкладати.
— В міліцію пізно… Шоста година, — втрутився Діма. — Там все одно нікого немає.
— А коли що-небудь станеться? — підвищив голос Володя. — Коли…
— Тсс! — зашипів Вітя. — Батько йде!
— Ох! — спохватився Діма. — Забалакався з вами, а мої, певно, уже вдома. — Широко розмахуючи руками, побіг уздовж вулиці.
— Ми ж не домовились! — гукнув йому навздогін Володя.
— Завтра буду о дев'ятій! — не зупиняючись, кинув Діма.
До хлопців підійшов Сахно.
— Як справи, молоді люди?
— Нічого… Спасибі… — відповів Альоша.
— Вітя, ти з товаришами довго не затримуйся. Зараз мама прийде, будемо обідати. Анатолій Максимович удома?
— Він там, — показав Вітя у сад. — Малює.
— Ну, я піду, — невдоволено сказав Володя: адже вони так ні до чого й не домовились.
— І я з тобою, — сказав Альоша.
— Завтра о дев'ятій, — нагадав Вітя й подумав, що час наближається до шостої і з хвилини на хвилину має бути Чернушкін… Ех, шкода, не розповів хлопцям про своє дивне знайомство. От би позаздрили!
— Чого зажурився, які проблеми виникли? — ласкаво спитав Сахно в сина.