Останнi орли
Шрифт:
Потiм вiн пiд'їхав до священика, який лежав на землi, й почав допитуватися, де той сховав церковний скарб. Коли ж священик сказав, що в нього немає нiякого церковного майна, Голембицький звелiв пекти його вогнем.
Челядники пiдняли панотця, вiн зiбрав останнi сили й з простягнутими до натовпу руками крикнув на весь голос:
— Братiє, не пiддавайтесь, Христос, розп'ятий за нас, — благословення ваше!
— Смерть ляхам! Рятуймо панотця! Не допустимо до кари! — пролунали кругом голоснi крики.
Частина натовпу кинулась боронити священика; зав'язалася
За допомогою Гдишицького й самого Голембицького селян через хвилину вiдбили, багато хто з них упав з розчерепленою головою; ляхи почали брати гору.
Але селяни вiдчайдушне оборонялися.
Голембицький почав уже втрачати терпець.
— Пся крев! Огризаються! — шипiв вiн, кусаючи вiд досади губи.
— Та ми їх заспокоїмо за пiвгодини! — сказав зi зловiсною посмiшкою Гди-шицький. — На двоє слiв, пане!
Голембицький од'їхав убiк i нахилився до Гдишицького. Той почав нашiптувати йому щось на вухо, i в мiру того, як нашiптував Гдишицький, обличчя Голембицького розквiтало посмiшкою.
— Досконало! — вигукнув вiн. — Хитро й забавно! Присягаюся, з пана протопопа мiг би вийти чудовий вояка! Ха-ха-хаї От розсатанiє бидло! Пан офiцiал згоден?
— О, звичайної Я зараз доповiм його милостi. Гдишицький пiдiйшов до Мокрицького й почав йому щось тихо говорити. Його слова викликали в Мокрицького задоволення так само, як i в Голембицького.
— Пречудове, — засмiявся вiн. — Присягаюся перуном, це буде цiкаве видовище!
— В такому разi поспiшаймо, панове!
— Ми з паном протопопом пiдемо в атаку, а пан офiцiал усе зробить сам.
— О, нехай пан хорунжий не турбується!
— До зброї ж, панове! — гукнув iз смiхом Голембицький i, в супроводi юрби своїх челядникiв, кинувся на головний вхiд церкви. А Гдишицький з десятком жовнiрiв, якi ждали наказу, подався до бiчних дверей.
Нападники, пiдбадьоренi тим, що прибуло пiдкрiплення, накинулись на селян з новою силою; але цей натиск тiльки посилив завзяття селян, якi обороняли свою убогу церкву.
Зав'язалась шалена боротьба.
Не зважаючи нi на шаблi, нi на списи, жiнки кидалися на жовнiрiв i, пронизанi списами, падали тут же пiд копита коней.
Хоч вони були цiлком безоружнi, вiдчай робив їх страшними; дiти не вiдставали од матерiв; старшi кидалися на нападникiв, меншi з лементом чiплялися за їхнi руки.
Жебраки й диякон запалювали юрбу. Уже на обличчi диякона красувалося кiлька кривавих рубцiв, але вiн не помiчав нiчого й люто кидався то в той, то в другий бiк, махаючи важкою довбнею, i скрiзь, де вiн з'являвся, закипала ще запеклiша боротьба.
Але й жовнiри не вiдступали. Через те, що сталевий шолом, кольчуга й гарячий кiнь робили Голембицького майже недосяжним для ударiв селян, вiн з шаленою люттю нападав на безоружних, топчучи жiнок i дiтей, врiзуючись шаблею в натовп.
Гдишицький не вiдставав вiд нього. Боротьба тривала з рiвними шансами для обох сторiн. Крики, зойки, прокльони, iржання коней, брязкiт шабель — все це змiшувалось в якомусь оглушливому гвалтi.
У цьому пекельному вирi,
Боротьба тривала… Коли нараз у юрбi селян пронiсся сповнений жаху крик:
— Вдерлись до церкви! Служать!
Цей крик викликав збентеження серед селян.
— Звiдки? Як?! — пролунали розпачливi вигуки.
— Пiдкопались i влiзли! — кричали крайнi.
— Що робити? Рятуйте!
— Собаки! — заревiв диякон, кидаючись iз своєю довбнею до пiдкопу. Частина людей, якi охороняли головний вхiд у церкву, кинулась за ним. Коло мiсця пiдкопу вже хвилювався натовп.
Пiдкопатися пiд церкву було, мабуть, зовсiм не важко: пiдлога її трималась на дерев'яних стояках, якi зовнi, попiд стiнами, аж до землi, були оббитi дошками й приваленi камiнням; поодкидати камiння й пробити поточенi, гнилi дошки було справою кiлькох хвилин; навколо великого пролому в стiнi валялися трiски й камiння.
— Забивай пролом! — закричав гучним голосом диякон; червоне обличчя його було страшне в цю хвилину, нiздрi широко роздувалися, голубi очi здавалися бiлими од гнiву, який душив його. Руде волосся стояло круг голови вогненним ореолом. — Забивай пролом! — кричав вiн, розмахуючи своєю страшною довбнею. — А ви не допускайте ляхiв до дверей; якщо вони вiдняли в нас церкву, то не дiстанеться ж вона їм! Несiть сюди вогню, хмизу, соломи! Нехай горить, як остатня наша свiчка господу богу!
— Вогню! Вогню! Не вiддамо їм церкви! — пiдхопили всi. Багато хто кинувся в сусiднi хати. Жовнiри помчали їм навперейми. Натовп змiшався, однi побiгли допомагати товаришам, другi до обложених дверей, третi до пiдкопу. Звiдусiль почулися крики:
— Ляхи перемагають! На допомогу! Рятуйте!
I серед цих тривожних вигукiв вирiзнялися радiснi викрики ляхiв.
Коли несподiвано через увесь майдан прокотився страшний крик:
— Гайдамаки!
На мить усi зупинилися — i нападники, i обложенi, пильно оглядаючись навколо.
Широкою вулицею села, що виходила просто на майдан, мчало щодуху чоловiк п'ятдесят озброєних вершникiв; конi летiли з такою швидкiстю, що копита їхнi ледь торкалися землi, довгi гриви маяли на вiтрi. Поприпадавши до кiнських ший, вершники, здавалось, зрослися з ними; грiзнi покрики їхнi стрясали повiтря. Мов чорна хмара, мчали вони, наганяючи на всiх жах.
Коли Голембицький побачив гайдамакiв, обличчя його вкрилося смертельною блiдiстю, очi зупинилися, нижня iуба одвисла.
— Бери, пане, пiд свою руку загiн, а я поїду по пiдмогу, — насилу промимрив вiн до Гонти й, давши коневi остроги, полетiв стрiлою в протилежний бiк.
Гдишицький i Мокрицький вмить скочили на коня, що стояв поблизу, й помчали за ним. Усi жовнiри, якi були на майданi, кинулися хто куди.
— Гайдамаки! — радiсно закричав диякон, потрясаючи довбнею й кидаючись уперед. — За мною ж, панове, тепер уже цi мосцьпани не втечуть од нас! Ловiть перш за все отих ксьондзiв на кобилi.