Останнi орли
Шрифт:
— Боже всесильний! — заволав у релiгiйному екстазi Баєвський. — Одведи вiд нас цей жах!
— Oremus domine! — простогнав ксьондз, склавши руки й звiвши до неба очi.
— Тепер нам треба подумати, панове добродiйство, як дати вiдсiч Росiї, - знову заговорив Пулавський.
— Не тiльки вона точить на нас зуби, — докинув Младанович, — є в нас iще два добрих сусiди: австрiєць i пруссак… Тi теж ждуть не дiждуться нашої загибелi.
— Грiм i блискавка! — крикнув Стемпковський. — Ми самi того пруссака, як тевтонського рицаря, пустили в Померанiю й вiддали йому кращi провiнцiї даром…
— Прокляття тим, хто потурав цьому! — вигукнув хтось похмуро серед пишної молодi, i цей прокльон примусив усiх неприємно здригнутися й замовкнути.
— Проте, хоч i як це гiрко, — зiтхнув по довгiй паузi Кшемуський, — а все ж таки, на мою думку, нам безпечнiше бути в кiльцях того удава… Пруссiя прагне протистати зростаючiй могутностi Росiї, i їй союз з нами на руку… Може, потiм i в пруссакiв з'являться хижацькi iнстинкти, але тепер iнтереси Пруссiї й Австрiї, звичайно, суперечать намiрам Росiї, а тому наш iнтерес шукати з ними спiлкування проти москалiв… Це iнтерес благородного лицарства й країни, а круль Понятовський про це не думає й має намiр iти на поступки Московiї…
— Зрадник! Геть його до всiх дяблiв! — заревло лицарство, потрясаючи кривулями й тупаючи ногами.
— Авжеж… справдi, — мовив Стемпковський, — це зрада… Але що ж робить сейм? Верховна влада в нього, а не в Понятовського: давно вже панує в нас золота свобода й знищено будь-яку владу короля.
— А якщо дiйсно з боку Корони помiтне бажання порушувати нашi верховнi шляхетськi права, то скликати негайно ж сейм i пiдрiзати королевi крила!
— Так, це треба вчинити якнайшвидше, — погодився Младанович.
— Сповiстити наших патронiв i магнатерiю негайно, — додав Кшемуський.
— Цього мало! — сказав Пулавський. — Сейм, звичайно, не попустить вiжок королевi, але Понятовський може випросити в Росiї допомогу…
— Невже до цього доживе Рiч Посполита? — скрикнув схвильовано плебан i, затуливши руками обличчя, похилив голову, плечi його тихо здригалися вiд стримуваних ридань.
Щире горе плебана вразило всiх у саме серце. Старi провели рукою по очах, а молодь, прикусивши губи, похмуро втупила очi в дубову з ясеновими квадратами пiдлогу. Тяжкi зiтхання почулися в пишному залi й гнiтюче повисли над лицарством. Понуре мовчання тривало довго.
— Ганьба, ганьба, — лиховiсне промовив нарештi Пулавський. — Але впадати в одчай нам iще нема чого: поки в наших жилах тече старопольська кров, поки в юнакiв наших горять одвагою очi, поки нас захищає благословення папи — Польща не згине! Найкращi сини вiтчизни, найблагороднiшi i найславнiшi лицарi, заклали вже конфедерацiю в Барi. Туди з'їжджається все шляхетство польське iз зброєю й з своїми командами, пiд прапор золотої волi шляхетської й незалежностi нi вiд кого.
— Вiват! Нєх жиє! — вигукнули всi присутнi, охопленi бадьорiстю i надiєю.
— Нєх жиє! — пiдхопив полковник.
— Тiльки треба дружно стати всiм i вкрити конфедерацiями всю Польщу. У короля вiйськ немає, сейм нiколи не дозволить йому посполитого рушення… А в нас збереться кiлька десяткiв тисяч безстрашних гусарiв, левiв-драгунiв i тигрiв-латникiв…
— Славне
— Ми з вельможним паном ладнi голови покласти за нашу кревну матку, за велику Польщу! — гукнули всi в один голос i витягли з пiхов шаблi, що сяйнули холодним блиском лез.
— У всiх конфедерацiй повинно бути одне гасло, — пiднiс голос Пулавський. — Проти короля i за єднiсть Польщi, за панування католицизму, за винищення з корiнням схизми й непокiрних схизматiв.
— Так, — пiдтвердив Стемпковський. — Краще впертих винищити всiх до єдиного й заселити пустелю мирними рабами, анiж допустити спокусу.
У той час, коли в залi дебатувалися серйознi полiтичнi питання й обмiрковувалися невiдкладнi в даний момент заходи, дамське товариство, не таке численне, як чоловiче, провадило бесiди в просторих салонах замку про свої iнтереси, про новi моди, що приходили на змiну колишнiм, старопольським, про майбутнi шлюби, про скандальну хронiку магнатських дворiв… Та проте злоба дня не давала спокою й прекраснiй статi: говiркi цокотухи раз у раз переривали свої улюбленi теми й переходили до тривожних питань, якi стояли й перед очима безтурботних красунь, жахаючи їх своєю незбагненнiстю.
— Вам добре, кохана панi, — говорила уманськiй губернаторшi, зiтхаючи й вiдсапуючись, товста, аж одутла, панi Кшемуська. — У вас неприступна фортеця, велика команда, та ось iще й конфедерати прибудуть; вам тут безпечно, а наш замок i порiвняти з вашим не можна — адже кругом бунтiвнi села та гайдамацькi розбiйницькi кублища по непролазних пущах, байраках…
— То ви, моя люба, переходьте до нас, — ласкаво запропонувала Женев'єва Младанович, яка своєю худорлявiстю i французьким убранням становила цiлковиту протилежнiсть Ядвiзi Кшемуськiй.
— Ой панi! Хiба це можна? Мiй же малжонок — губернатор усього ключа маєтностей князя Олександра, то хiба йому гонор дозволить покинути княже добро напризволяще в тривожний час?
— Так, так… Я не подумала. Але його мосць пан Андрiй може збiльшити свою команду, запросити навколишню шляхту… Замок у панства надiйний i мiцний…
— Мене не так турбує й напад, як серце гризе туга… Вельможна панi оточена такою чудовою родиною… Сестра панська, панi Паулина, завiдує всiм господарством i завiдує досконало. Старша дочка, Доротея, красою й едукацiєю чарує серця пишного юнацтва… Я чула, що вже й доля її незабаром має звершитися.
— Усе ще в божiй волi й ласцi, — вiдповiла мати, але щаслива усмiшка виказала її родинну таємницю.
— Ну, а друга ваша дочка, Веронiка, хiба не гордiсть, не щастя сiм'ї? Розумом i розвитком вона з будь-яким офiцiалом, навiть iз сенатором посперечається!
— Розумна, розумна… правда, — розчулено погоджувалась панi Женев'єва. — I батьковi допомагає… Слово гонору. Вiн часто кличе її на пораду навiть у важливих справах, а ще Казимирик мiй — таке славне дєцко.
— От бачите, скiльки радостi й утiхи! Ах, дiти — це таке, таке блаженство, з яким би всi злигоднi забулися! — зiтхнула тяжко й сумно панi Ядвiга.