Останнi орли
Шрифт:
– Ї в ясної ж панi дочка Текля чарiвна! I скоро…
— Текля — не дочка… — перебила Кшемуська й судорожно вхопилася рукою за груди, немов бажаючи стиснути охоплене тугою серце.
— Хiба в панi не було дiтей? — здивувалася Младанович.
— Були, — похмуро вiдповiла Кшемуська.
— I померли?
— He треба… не треба про це, — з болем вирвалося в панi Ядвiги, й вона, затуливши хусткою очi, поквапно пiдвелася, щоб приховати вiд цiкавих поглядiв своє затаєне горе.
А в саду, коло невеликої
Веронiка Младанович стояла на мiсточку, перекинутому через ставок, поряд з Теклею Кшемуською. Обидвi панни мовчки вдивлялися в прозорi води, де по золотистому дну пропливали силуети лящiв i коропiв, якi то поволi збиралися цiлими зграйками, то прожогом кидалися один поперед одного на поживу… А поживу — шматочки хлiба, кидала старша Младанович, Доротея, що сидiла з двома паннами на мармуровiй лавi коло самого берега. Недалеко вiд них плавали два чорнi лебедi, зграбно вигинаючи свої довгi шиї; вони ловили шматочки хлiба, крихти вiд яких перепадали рибам.
Погода стояла чудова; кучерявi верби, що обступили ставок, звiшували над дзеркальним плесом своє поникле гiлля, вже побризкане золотом першої осенi, й надавали всiй картинi елегiйно-сумовитої чарiвностi. Цей настрiй передавався й паннам, якi поринули в невеселi думи.
— А чому не всi сюди з'їхались? — перервала нарештi мовчанку Текля, одвернувши зашарiле личко од Веронiки.
— Як — не всi? — здригнулась Веронiка, вiдiрвана цим запитанням од своїх дум.
— А так, декого немає, - зовсiм знiяковiла Текля, стримуючи непрохане зiтхання.
— A! Parbleu! Ти говориш, певно, про пана Фелiкса? А я й не збагнула вiдразу… Ми його ждали ще вчора… Не розумiю, що його могло затримати? Батько не давав йому нiяких доручень, а вiдпустив минулого тижня в його посесiю, але пан Голем-бицький ще вчора мав повернутися, — вiн же хорунжий тутешньої команди.
— То з ним, мабуть, трапилось нещастя! — Текля поблiдла й зупинила переляканий погляд на Веронiцi.
— Боронь боже! Просто затримався в своїх справах, покладаючись на батькову добрiсть.
— То йому, виходить, не цiкаво було… побачитися… ну… з тими, що з'їха-лися… послухати раду, — промовила ображеним тоном Текля й закопилила губки.
— Моя кохана! — обняла її Веронiка. — Прилетить ще ясний сокiл, не на один же день з'їхалося пишне лицарство, дорогi гостi!
Панни, що сидiли на лавi, вряди-годи перекидалися словом: усiх гнiтило грiзне передчуття неминучого лиха.
— У нас на Подiллi ще гiрше, — говорила худа, безбарвна панна, часто зiтхаючи й зводячи до неба блiдо-сiрi очi. — Тут не вiдчувається небезпеки, а тому й дихати вiльнiше, а в нас щодня страх.
— Та в вас же конфедерацiя, сила славного
— Не кажи так, панно! Золота молодь гасає по навколишнiх селах, грабує та палить їх… а то бавиться полюванням, а коли й збереться на бенкет, то не знає мiри буйному пияцтву.
— Ох, цi бойовi бенкети! — простогнала третя панна, повна, молдаванського типу брюнетка. — Хiба там може зародитися нiжне почуття? Саме тiльки звiрство.
У цей час до панни пiдiйшов хорунжий уланської корогви молодий i гарний брюнет Кребс.
— Панно Веронiко! — окинув вiн поглядом панянок. — Його ясна мосць, пан губернатор, просить до себе свою дочку.
Дiвчата здригнулися вiд несподiванки й прибрали поетичнi пози, а обличчя їхнi осяяли чарiвнi усмiшки.
— Батько кличе? — зашарiлася Веронiка.
— Так, ясна панно.
— Я зараз.
Веронiка збiгла з мiсточка й квапливо пiшла на гору, до замку; Кребс ледве встигав за нею.
— Панна неначе гiрська сарна, — говорив вiн, — кручi їй — не кручi.
— Ну якi ж це кручi? — засмiялася Веронiка. — Пагорки, та й годi! То в вас на Подiллi гори iз скелями та урвищами.
— Я певен, що панна злетiла б i на скелi, й на бескиди, мов легка пташка.
— Ого! Це пан грабя' привчив свого хорунжого до таких комплiментiв?
— Нi, патрон мiй суворий, але сама панна мимохiть викликає захопленi похвали… може, й недоречнi… але, падам до нiг, — вiд них утриматись неможливо… Я вперше у життi зустрiчаю дiвчину з такою освiтою, з таким знанням не тiльки мов та iсторiї, але й усiх iнтересiв нашої вiтчизни.
— Пан перебiльшує. Iсторичнi й державнi мої студiї обмежуються лише життєписом королiв польських i розправами про Люблiнську унiю та Брестський собор. Та ще газетою Лускiни. Правда, я плакала, коли читала, як короля Попеля їли мишi, й жадiбно вивчала напам'ять цiлi сторiнки не тiльки з життя королiв, але навiть iз житiй святих, але хiба ж це знання?
— От якби й нашi мудрецi так думали, то не наробили б помилок, за якi розплачуються цiлi поколiння кров'ю, а рiдна країна, знесилена боротьбою, на наших очах гине.
— О? Так i я скажу, — здивовано блиснула очима Веронiка. — Якби бiльшiсть нашого славного шляхетства так благородно думала, як пан хорунжий, то ще й тепер можна було б урятувати нашу отчизну.
Кребс шанобливо вклонився, i вони зайшли до парадного залу. Серед гостей тепер з'явилися француз iнженер Шафранський, якого Младанович запросив обмiряти й спланувати церковнi землi, одведенi пiвтораста костьолам, переробленим iз православних церков, та полковник Обух, начальник надвiрної козачої мiлiцiї.