Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

З цього приводу почала вже розгорятися суперечка, коли губернаторовi доповiли, що до нього з'явився в надзвичайно важливiй справi головний орендар усiх шинкiв, як мiських, так i сiльських, довготелесий Лейба-рабин, той самий, що так галасував на зiбраннi єврейського кагалу в Малiй Лисянцi.

— Ясновельможний пане, — почав вiн тремтячим вiд переляку голосом, — даруйте менi мою зухвалiсть, що я насмiлився потурбувати вас i найвельможнiше, найшановнiше лицарство, але мене спонукала до цього страшна чутка, така жахлива звiстка…

— Що таке, Лейбо, в чому справа? — спитав Младанович, стурбований таким початком.

— Пресвята Ченстоховська матiр! — сплеснув руками Кшемуський. Серед

лицарства перебiгло сумне зiтхання, що пролунало придушеним стогоном.

А Лейба все ще переводив дух i пригладжував пальцями свої розпатланi пейси.

— Та не муч же, — тупнув ногою уманський губернатор, — а кажи швидше, в чiм рiч?

— Ясновельможний пан знає нашого славного, святого цадика, слово котрого має велику вагу, бо всi до нього прислухаються на небi, бодай я так любив своїх дiтей, коли неправда.

— Ну, ну?

— Так у того цадика є небiж, ой, розумний який! Такий кантор… який нiколи панськiй милостi й не снився.

— Досить! — гримнув розгнiваний Младанович. — Кажи дiло!

— Ой вей, даруйте! — верескнув Лейба й злякано зiгнувся, немов ждучи удару. — Це не я… це мiй дурний язик… все iз-за зубiв вискакує… коли почну про цих ой, вi ваг iз а цуре… Я зараз, зараз… той самий Хаїм, про якого я сказав, що добрий має копф2, - захапався Лейба, так i сиплячи словами, — їздив у Малу Лисянку сватати в тамтешнього орендаря дочку Сару… Ой слiчна, ой пишна! Такої гарної ще не було на свiтi… iх бiн аїд! Такої не було навiть нi панянки, нi крулевни…

— Ти глузувати надумав? — заревiв Младанович, ухопившись за шаблю. Серед лицарства почулися теж енергiйнi, загрозливi вигуки. Лейба поблiд, затремтiв i замовк, озираючись на всi боки великими, переляканими очима.

— Ну! — брязнув Младанович шаблею.

— Зараз, хвилинку! Ох! — стрепенувся Лейба й знову почав свою розповiдь: — Так той Хаїм, коли повертався назад через Мотронинський лiс, то чув од вiрного чоловiка, од Абрамки-шинкаря, коли знаєте, що при монастирi, так чув, що в Мотронинському лiсi повно гайдамакiв, вiн сам бачив це, й тiльки молитва святого цадика його сховала вiд розбiйницького ока… Зараз, зараз! Так той Абрамка каже, i Хаїм на власнi вуха це чув, що як повернувся архiмандрит Мельхiседек, то почав скликати до себе, в свiй лiс, даруйте на словi, все розбiйницьке лайдацтво… Скликає i волоцюг, i хлопiв та й велить, панове добродiйство, просто наказує, щоб панiв i орендарiв рiзали до ноги… Ой, гевулт! Що з нами буде! — вхопився Лейба руками за голову й захитав нею з боку на бiк, примовляючи жалiбно: — Ой вей, вей!

— Oremus! — вигукнув молодий ксьондз.

— Одверни гнiв твiй, боже! — молитовне сплеснув руками плебан.

— Це ж зовсiм коло мене! — схопився на ноги пан Кшемуський, тремтячи всiм тiлом. — Це в моїх володiннях!..

— Еге ж, у панових, — пiдтвердив Младанович. — I я дивуюсь, як можна було дозволити розвинутися цiй саранi, а не розчавити її п'ятою в зародку.

— Не знав, не вiдав… Не було ранiше… це нанесло їх звiдкiлясь вiтром… чи не з Бара?

— Можливо, — спокiйно вiдповiв Пулавський. — Ми розгромили кiлька ватаг… а рештки — полова… може, й залетiли…

— Але що ж робити? Порадьте, панове добродiйство! Та на мене ж першого вдарить ця наволоч, а замок у мене не укрiплений…

— Передусiм, — обiзвався Стемпковський, — треба того Мельхiседека скарати: вiн заколотник i пiдбурювач, так з нього й почати.

— Сам бог вирiк святу iстину твоїми устами, сину мiй, — урочисто промовив плебан Баєвський.

— Нєстети! Пiд моїм крилом така зграя! — вигукнув Кшемуський. — I схизматський чернець iще й нацьковує цю псю крев! О, кари йому! З руками й ногами я видам його вам, панове. А лiси мої всi, i Мотронинський, i Лебединський, i Лисянський,

даю на полювання за бидлом. Я приєднаю i свої команди до нагоничiв, i влаштуємо пишнi влови… Я прошу все шановне лицарство, всiх вельможних i славних гостей на полювання: мiй замок, моє мiстечко з усiм i з усiма до панських послуг!

Пропозицiя гостинного губернатора була прийнята з галасливою радiстю, перспектива майбутнiх бенкетiв з вакханалiями одразу змiнила понурий настрiй товариства на грайливий. Розбещений, легковажний характер шляхетного панства, вироблений на протязi поколiнь свавiллям i гульбищами, що не знав нiяких перепон i керiвних засад, виявився тут напрочуд яскраво: небезпека, що висiла досi над головою, а зараз вдарила вже грозою, була одразу забута, i все товариство захоплено гомонiло про те, як воно гнатиме з лiсiв цих гайдамакiв, мов мишей, i якi влаштовуватиме видовища, тортури й кари. По всiх кутках залу лунали вибухи смiху, чулися оплески й навiть вигуки: "Вiват!", "Нєх жиє!" — на адресу Кше-муського. Дами, почувши не брязкiт шабель, а грайливий, перемiшаний iз смiхом гомiн, почали входити з цiкавостi до залу. Поява жiноцтва осяяла обличчя вболiвальникiв за долю "великої ойчизни" солодкими усмiшками, запалила очi юнакiв i старих вогнем i навiяла на всiх вельми життєрадiсний настрiй. Тiльки Лейба стояв збоку i з острахом, подивом та недовiр'ям поглядав на панiв, якi раптом хто й зна чого стали такими хоробрими.

— Я гадаю, — на весь зал проголосив пан Младанович, пiдвiвшись урочисто на своєму тронi, — що всi державнi питання обмiрковано, засоби для винищення гайдамакiв i схизми знайдено i благороднi серця заспокоєнi… Чи не так, вельможне лицарство?

— Так, так, ясновельможний! — почулося з усiх бокiв.

— Mesdames! — I Младанович гречно вклонився паням i панянкам. — Я можу заспокоїти вас цiлковито: нiхто й нiщо не перешкодить вам тiшитись життям, а нам схилятися перед вашими чарами!..

— Браво! — вигукнула молодь, забряжчавши шаблями.

— А тепер, мої любi гостi, — закiнчив Младанович, — гадаю, що пiсля трудiв можна приступити й до трапези, не кривдячи при цьому й виноградного бога…

У вiдповiдь на це ласкаве запрошення в залi знявся схвальний, радiсний гамiр; усi повставали з мiсць, пiдiйшли до дам i чекали урочистої хвилини, коли сам господар поведе їх до трапезного покою.

Але тут трапилося щось надзвичайне.

Тiльки-но Младанович рушив з мiсця, як вхiднi параднi дверi широко розчинилися й на порозi з'явився, пiдтримуваний попiд руки, з патерицею в руках, холмський архiєпископ Рило. Несподiвана поява високого гостя так всiх приголомшила, що нiхто не рушив йому назустрiч, а хто як стояв, так i застиг на мiсцi. Навiть плебан i настоятель базилiанського монастиря та новонастановлений ксьондз закам'янiли вiд страху та подиву й не могли ступити й кроку назустрiч своєму архiбiс-купу. Гамiр, що стояв до цiєї хвилi в залi, заглушив стукiт екiпажа й метушню челядi, так що поява архiєпископа здалася просто чудом.

— Dominus vobiscum! — промовив нарештi архiпастир, простягаючи свої руки над присутнiми, що так i лишилися стояти застиглими групами. Цi слова примусили всiх здригнутись i опам'ятатися.

Младанович перший кинувся до архiєпископа й, ставши на одне колiно, нахилив голову пiд благословення. За ним посунуло духiвництво, що було в залi, i решта гостей. Коли церемонiал закiнчився, архiбiскуп сiв на почесне мiсце пiд балдахiном i звернувся до господаря з таким словом:

— Молитвами найсвятiшого, непогрiшимого отця нашого, папи римського, божа благодать спочила на тобi, й грiхи твої, як теперiшнi, так i майбутнi, вiдпущенi на небесах, прийми цей папiр як свiдчення волi господньої, що звершилася по молитвi глави нашої церкви.