Останнi орли

Старицький Михайло Петрович

Але молодь, зацiпенiвши вiд несподiванки, не обiзвалася на цей заклик.

— Коли б не Гонта, — провадив Голембицький, — я б загинув: вiн кинувся, затримав оту бунтiвливу наволоч, допомiг менi втекти, а сам потрапив на палю.

— Нещасний! Це засмутить графа… От бачите, панове, — моя правда: Гонта був вiрний слуга… вiн своєю жахливою смертю довiв тепер, що на нього зводили наклеп.

— Так, Гонта… — почав був Голембицький, але вiд утоми й пережитого страху мало не зомлiв. Його пiдтримали пiд руки Кребс i Шафранський, що стояли поруч.

— Чи не поранений пан хорунжий? — стурбувався Младанович. У дверях вiтальнi почувся iстеричний жiночий крик.

— Нi, бог уберiг, — з зусиллям вiдповiв хорунжий, — просто я втомлений… усе бився. —

При останнiх словах вiн раптом почервонiв, але за мить його щоки знов поблiдли.

— То посадiть його, — засмiявся Младанович, — та дайте йому добрий келих старого литовського меду: той одразу воскресить його, поверне йому силу… Пане Шафранський, de grace!

Шафранський кинувся виконувати наказ губернатора, а Кшемуський поспiшив до збентеженої Теклi й почав її заспокоювати. До них пiдiйшла Веронiка й забрала Теклю у внутрiшнi покої замку.

Повертаючись на своє мiсце, Кшемуський помiтив якогось лiтнього сивого шляхтича, що сидiв коло самих дверей. Вiн був одягнений у старовинний польський костюм, чуприна його за старопольським звичаєм була пiдголена, а довгi вуса спускалися на гаптований золотом жупан: темне, засмагле й огрубiле од вiтру обличчя його здавалося майже чорним, контрастуючи з бiлими вусами й бровами. Рiзкi риси його й чорнi, мов вуглини, очi, що поблискували з-пiд навислих брiв, та два-три шрами, якi перерiзали в рiзних напрямах його обличчя, надавали йому якогось лихого й понурого виразу. Судячи з розкiшного одягу й зброї, це був значний пан, але енергiйне й похмуре обличчя його так вiдрiзнялося вiд випещених, гладких пик вельможних панiв, якi тут зiбралися, що Кшемуський мимохiть звернув на нього увагу. Якусь хвилину стояв вiн нерухомо перед старим, не одриваючи вiд нього очей i намагаючись пригадати, де й коли бачив вiн його.

Шляхтич помiтив це й спинив на Кшемуському в свою чергу неприязний погляд. Гадаючи, що шляхтич незадоволений його безцеремонним оглядом, Кшемуський уклонився й промовив гречно:

— Здається, я не помиляюся: правда ж, я мав честь бачити шановного пана на бенкетi у себе в Лисянцi?

Запитання Кшемуського чомусь збентежило шляхтича. А втiм, це тривало лише одну мить.

— Авжеж, пан губернатор не помиляється, — вiдповiв вiн сухим, хрипким голосом, пiдвiвшись з мiсця i кивнувши Кшемуському головою. — Я мав утiху бути в гостях у пана i був свiдком розкiшних видовищ, якi пан приготував для своїх гостей.

Усе це старий промовив так сухо, що Кшемуському важко було вести розмову далi, а тому вiн уклонився ще раз шляхтичевi й вiдiйшов.

"Що за дивна постать? — думав Кшемуський, пробираючись серед гостей. — Так, вiн справдi був у мене минулого разу на бенкетi, але цей голос… очi… Де я їх iще бачив?.."

У цей час Младанович попросив Голембицького докладно розповiсти про наскок гайдамакiв.

Кшемуський поспiшив зайняти своє мiсце й, зацiкавлений розповiддю хорунжого, вiдразу ж забув про понурого, непривiтного шляхтича.

Голембицький тим часом устиг випити два келихи литовського меду, й тепер уже щоки його пашiли, а очi горiли одвагою.

— Даруйте, ясновельможний, — заговорив вiн з низьким уклоном, торкаючись рукою колiна губернатора. — Падам до нуг, за мою слабкiсть… але я так утомився… руки ось правої не чую, — i вiн потер її лiвою рукою. — Розбiйникiв налетiла добра сотня! Нi, бiльше!.. Куди там! А було так. Серед моїх хлопiв-схизматiв знайшлося чоловiк п'ять, котрi, переконанi моїми доказами, погодились пристати до унiї… Згiдно практики, яку ми виробили, коли половина або хоч i менша частина парафiян навертається до iстинної вiри, то церква негайно переходить у їхнє володiння. Через те що й п'ять хлопiв вiдносно становлять частину, то я й повiдомив його превелебну мосць пана офiцiала Мокрицького, щоб вiн прислав ксьондза й сам прибув з командою перебрати церкву i її майно в свої руки. Звичайно, я мiг би обiйтися й без цiєї безглуздої формальностi, — промовив з презирливою усмiшкою Голембицький, — патрон i колятор

церкви — я, отже, вiд мене й залежить, кому передати її — поповi чи пановi ксьондзу, та й тi хами належать менi цiлком, i з головами, i з душами своїми. А втiм, вони цього разу добре це затямили, — додав вiн, хвальковито усмiхаючись i пiдкручуючи свої вусики. — Отже, слухайте далi: пана офiцiала я повiдомив, а сам поїхав оглядати iншi свої маєтки. Повертаюся й бачу таку сцену: все село з кiлками стоїть стiною навколо церкви й захищає її, а малочисельна команда рубає й коле це оскаженiле бидло. Тi лайдаки падають, мов снопи, але на мiсце цього падла встають новi, i стiна стоїть знову стiною… Я одразу ж наказав вирвати з натовпу, який стояв на майданi, з пiвсотнi хлопiв, переважно дiвок i жiнок… звелiв позривати з них одяг i наказав шмагати їм канчуками спини од п'ят i до лопат…

— Го-го! — зауважив хтось iз молодi. — Видовище, мабуть, було пiкантне.

— I зворушливе, — хiхiкнув Голембицький. — Ця екзекуцiя одвернула увагу лайдакiв, якi захищали церкву. Вони хоч i бидло, а все-таки почувають до дружин, сестер i дочок своїх жаль. А я, скориставшись їхнiм збентеженням, шепнув пановi офiцiалу, щоб вiн звелiв призначеному туди ксьондзовi пiдкопатися з причтом пiд церкву, пробити пiдлогу й одслужити мшу. Так i зробили.

— Генiально! — скрикнув од захвату плебан.

— Але в цей час, — вiв далi, запалюючись усе бiльше й бiльше, хорунжий, — коли все було вже зроблено, лунає на майданi крик: "Гайдамаки!" Усi хами одразу пiдбадьорились, погрозливо загаласували. А я ту ж мить ударив острогами коня й крикнув: "До зброї! На погибель!" I врiзався в банду… Махну кривулею — i голова з плечей, ударю навiдлiг — двi летять, рвонусь уперед — за мною вулиця. Команда теж рубає, але не встигає догнати мене, а тут i Гонта пробивається до мене й кричить, щоб я не наражав на небезпеку своє життя… Але я кричу: "Гонто! До мене!" I кришу направо й налiво, як снопи, цих лайдакiв. А сам i не помiчаю, що їх прибуло ще двi банди. Пробився я крiзь них i озирнувся, та й побачив, що розбiйницька банда, мов рiй бджiл, укрила жменьку моїх смiливцiв з Гонтою на чолi… Я йому гукнув: "Гей, пане сотнику, тримайсь, я зараз прилечу з допомогою!" Та коли я мчав бiчними вулицями по команду в сусiднiй фольварк, то побачив, що Гонту вже в'язали i забивали на майданi палю.

— У пана хорунжого, — зауважив з уїдливою усмiшкою Стемпковський, — першi слова трошки розбiгаються з дальшою розповiддю.

— Од страшенної втоми, ясновельможний пане, — вiдповiв, почервонiвши, Голембицький. — Я не мiг спершу промовити вiрно й слова, а потiм розговорився.

— Правда, це видно було, — пiдтримав його Младанович. — Пан хорунжий мiй знесилiв до непритомностi… Але все-таки Гонта загинув?

— О, бiдолашний! — сумно зiтхнув хорунжий. — Його садовили вже на палю.

— Ну, а пан з допомогою повернувся?

— Аякже, — поквапно мовив Голембицький, i очi його забiгали. — Та все село вже обезлюдiло, а на мiсцi мого двору й церкви курилися тiльки головешки… Але я попрошу в ясновельможного пана дозволу перемiнити убрання, бо на такому пишному з'їздi моє брудне лахмiття, обкурене порохом битви…

Младанович вiдпустив свого хорунжого жестом, i Голембицький, супроводжуваний двозначними усмiшками, поквапливо вийшов iз залу.

Розповiдь хорунжого справила все-таки на зiбрання гнiтюче враження: близька бiда, що заглянула в вiчi, розвiяла одразу войовничий, пиховитий настрiй i примусила всiх замислитись. Младанович звернувся за порадою до присутнiх. Шафранський заявив, що передусiм треба потурбуватися про воду, бо мiсто її не має, а користується лише пiдвозною, i якщо супротивник оточить фортецю, то уманцям не можна буде без води оборонятися, а тому вiн радив у самому мiстi почать копати великий колодязь. Стемпковський запропонував одразу ж палити села й вiшати лайдакiв для постраху, Пулавський не зовсiм довiряв Голембицькому, але Кшемуський, навпаки, вважав небезпеку ще серйознiшою, нiж описував її Голембицький.