Під куполом
Шрифт:
– Я мушу їхати, люба.
– Розумію, – вона пішла слідом за ним до машини. – А що там? Ти вже щось знаєш?
– Стейсі сказала, що на сто дев’ятнадцятому зіткнулися літак і вантажівка.
Бренда нерішуче посміхнулася.
– Це такий жарт, правда?
– Зовсім ні, якщо в літака щось трапилось з двигуном і пілот намагався аварійно приземлитися на шосе, – пояснив він.
Посмішка на обличчі Бренди зів’яла, а стиснута в кулак права рука упокоїлась у западині між її грудей, Дюк надто добре знав цей жест. Він протиснувся за кермо і, хоча начальницький «крузер» був ще доволі новим, шеф посовався, вмощуючи свій зад, бо вже встиг продавити зручні вм’ятини на сидінні. Дюк Перкінс не був легким на вагу.
– Якраз у твій вихідний! – схлипнула вона. – Це
– Від мене їм дістаються лише суботні недоїдки, – відповів він їй іронічно, іронія була робленою, день обіцяв бути довгим. – Я є такий, як є, Господи. Покладеш для мене в холодильник пару сендвічів, добре?
– Лише один. Ти й так уже занадто обважнів. Навіть доктор Гаскелл про це казав, а він ніколи нікому не дорікає.
44
Пенсійний вік у США – 66 років, до і після настання цього віку за домовленістю з роботодавцем робітник може працювати в режимі т. зв. «фазової пенсії» – неповний робочий день або в окремі дні тижня, як це робить Дюк Перкінс.
– Ну, нехай, один так один…
Він смикнув важіль на задній хід… а потім перевів його назад на нейтралку.
Висунувся з вікна, і вона зрозуміла, що він бажає поцілунку. І вона його поцілувала, смачно, тимчасом як міська сирена краяла хрустке жовтневе повітря, вона припадала своїми вустами до його вуст, а він гладив їй збоку по шиї, і це було те, від чого її завжди брав дрож, те, що тепер він так рідко їй дарував.
І цей його дотик посеред сонячного дня вона теж запам’ятала назавжди.
Вона ще щось гукнула йому вслід, коли він викочувався на вулицю. Він не розчув до пуття, що саме. Подумав, що таки дійсно йому варто піти перевірити вуха. Хай вже припишуть слуховий апарат, якщо необхідно. Хоча, ймовірно, це стане саме тим приводом, що надасть можливість Рендолфу з Великим Джимом остаточно вигнати його геть під стару сраку.
Дюк натиснув на гальма й знов висунувся з вікна.
– Берегтися з моїм чим?
– Серцевим стимулятором! – буквально прокричала вона, сміючись.
Розстроїлася. Усе ще відчуваючи його ласкаву руку в себе на шиї, де шкіра була такою пружною й гладенькою – так їй здавалося – усього лише вчора. Ну, хай позавчора, коли вони замість «Радіо Ісуса» ще слухали «КейСі з Оркестром Сонячного Сяйва» [45] .
– О, авжеж, як скажеш! – гукнув він їй у відповідь і поїхав геть. Наступного разу вона побачила його вже мертвим.
Біллі з Вандою ніякого подвійного вибуху не чули, бо перебували якраз на шосе 117 і лаялися. Сварка стартувала доволі просто, Ванда зауважила, що день сьогодні гарний, а Біллі відреагував фразою про те, що йому болить голова і взагалі він не розуміє, навіщо їм пертися на ту суботню товкучку в Оксфорд-Хілл; все’дно там завжди одне й те саме замацане барахло.
45
«KC and the Sunshine Band» – популярний у другій половині 1970-х рр. гурт у стилі диско-фанк.
Ванда зазначила, що ніяка голова б у нього не боліла, якби він не вижлуктив учора ввечері дюжину пива.
Біллі спитав у неї, чи порахувала вона банки в контейнері для утилізаційного сміття (не мало значення, як він набирався, Біллі пив удома і завжди клав порожні бляшанки тільки до контейнера для сміття, яке підлягало переробці, – усім цим, разом зі своєю професією електрика, він пишався).
Вона підтвердила:
– Так, порахувала, можеш бути певним. А крім того…
Вони доїхали вже аж до крамниці Патела [46] в Касл Року, встигши просунутись
46
Пател – одне з найпоширеніших індійських прізвищ.
Тим часом Ванда запитала в Біллі, куди це йому раптом закортіло погнати.
Біллі відповів, що додому, здрімнути. На той лайноярмарок вона може поїхати сама.
Ванда зауважила, що він щойно ледь не врізався у тих двох стареньких леді (згадані старенькі леді вже залишилися далеко позаду; Нора Робішо вважала, що без дуже поважної причини швидкість понад сорок миль за годину – то чортові витівки).
Біллі докинув, що Ванда виглядає і говорить, точнісінько як її мати.
Ванда зажадала від нього пояснень, що саме він має на увазі.
Біллі розтовкмачив, що в обох – що в матері, що в її дочки – товсті сраки і язики, мов помело, теліпаються на всі боки.
Ванда дорікнула Біллі, що він і тепер ще не протверезився.
Біллі повідомив Ванді, що вона почвара.
То був щиросердий обмін рівноцінними почуттями і на той момент, коли вони, виїхавши з Касл Рока, опинилися на території Моттона, прямуючи до невидимого бар’єра, котрий встановився невдовзі по тому, як Ванда своїм зауваженням про гарний день розпочала цю живу дискусію, Біллі розігнався вже до повних шістдесяти миль, що було майже граничною швидкістю для Вандиного лайномобіля «Шеві».
– Що це там за дим? – раптом відволіклася Ванда, зацікавлено показуючи на північний схід, у бік шосе 119.
– Звідки мені знати, – відреагував Біллі. – Може, моя теща набзділа? – Не зміг він утриматися від реготу.
Ванда Дебек зрозуміла, що з неї вже досить. Від цього усвідомлення і світ навкруги, і її власне майбуття якимсь майже магічним чином набули граничної ясності. Вона вже почала обертатися до нього з фразою «Я бажаю розлучення» на кінчику язика, але якраз на ту мить вони досягли межової лінії між Моттоном та Честер Міллом і наштовхнулися на бар’єр. Лайномобіль «Шеві» мав подушки безпеки, але та, що була перед Біллі, не спрацювала, а Вандина надулася не цілком. Кермо вгатилося Біллі в груди, стернова колонка розірвала йому серце; помер він майже миттєво.
Ванда вдарилася головою об приладну панель, катастрофічно різким зсувом моторного блоку «Шеві» їй зламало одну ногу (ліву) і одну руку (праву). Ніякого болю Ванда не відчула, лише завважила гудіння клаксона та ще те, що машина раптом стала дибки посеред дороги з розплющеним ледь не вщент передком, а зір їй всуціль залило чимось червоним.
Коли Нора Робішо з Ельзою Ендрюс виїхали з-за повороту, взявши курс на південь (вони жваво обговорювали дим, що вже кілька хвилин як почав здійматися на північному сході, і раділи, що самі цього дня вибрали менш уживане шосе), Ванда Дебек саме підтягувалась на ліктях на білу роздільну лінію. Кров струменіла її обличчям, роблячи його майже непроглядним. Її майже скальпувало уламком розтрощеного лобового скла, великий шмат шкіри звисав їй на ліву щоку, немов якийсь зірваний з належного йому місця пташиний гребінь.