Під куполом
Шрифт:
– Великий Джиме, – почав Рендолф. – Що тут трапилось?
– Гадаю, тут все ясно, – відповів Джим. – Літак Чака Томпсона трішечки не поладив з лісовозом. Виглядає на те, що вони зіграли в нічию.
Тут він почув наближення сирен з боку Касл Рока. Майже напевне, сюди прямують кілька рятувальних бригад (Ренні сподівався, що їхні дві нові – й страшенно дорогі – пожежні машини теж у їх числі; було б краще, аби ніхто не зрозумів, що обидві їхні пожежні обновки перебували поза містом, коли трапилася ця катастрофа). Скоро мусять з’явитися й медики «швидкої допомоги», і тамтешня поліція.
– Тут зовсім не те трапилося, – вперто повторив Алден Дінсмор. – Я був якраз отам, у бічному садку, і бачив, що літак просто…
– Либонь, краще відсунути отих людей подалі, як гадаєш? – спитав Ренні в Рендолфа, показуючи на роззяв. З боку лісовоза їх стояло чимало, намагаючись триматися подалі від догораючих решток, а ще більше їх було з боку Мілла. Це вже почало нагадувати якийсь фестиваль.
Рендолф звернувся до Моррісона й Веттінгтон.
– Генку, – промовив він, показуючи на роззяв із Мілла. Дехто з них уже почав досліджувати розсипані навкруги уламки Томпсонового літака. Лунали перелякані зойки, коли чиїмсь очам відкривалися нові частки тіл.
– Йо, – відповів Моррісон і рушив уперед.
Рендолф скерував Веттінгтон на глядачів з боку лісовоза.
– Джекі, а ти займися… – Та тут Рендолф закляк.
Фанати аварій у південному напрямку від місця пригоди скупчилися обабіч дороги: один гурт на коров’ячому пасовищі, другий – по коліна в чагарнику. Роззяви стояли з тим виразом ідіотського зачудування на обличчях, котрий так добре був знайомий Ренні, на окремих лицях він спостерігав його щодня, а в масі – кожного березня, під час загальних міських зборів. От лише люди ці дивилися не на палаючий лісовоз. А тепер і Рендолф також, звісно що не дурень (аж ніяк не мудрагель, але він принаймні точно знав, з якого боку намазано маслом його кусень хліба), разом з усіма задивився на те місце і також зачудовано роззявив рота. І Джекі Веттінгтон туди дивилася.
На дим вони всі дивилися. Дим, котрий несло від палаючого лісовоза.
Темний, масний дим. Люди, що стояли супроти вітру, мусили б задихатися й кашляти від нього, тим паче, що з півдня якраз віяло легким бризом, але їх дим не торкався. І Ренні зрозумів причину. У таке важко було повірити, але він бачив це на власні очі. Дим дійсно несло на північ, але по дорозі він різко міняв напрямок руху – ледь не під прямим кутом – і трубою здіймався вгору, немов крізь димар. А ще він залишав по собі темно-коричневий осад. Довгу смугу, що, здавалося, просто зависла в повітрі.
Джим Ренні затряс головою, щоб прогнати з очей це видовище, але, щойно перестав, як зрозумів, що нікуди воно не поділося.
– Що це? – запитав Рендолф лагідним від здивування голосом.
Перед Рендолфом постав фермер Дінсмор.
– Отой хлопець, – показав він на Ерні Келверта, – зв’язався по телефону зі Службою нацбезпеки, а оцей хлопець, – показав він на Ренні театральним жестом судового промовця, що Ренні аж ніяк не сподобалося, – вирвав телефон йому з рук і вимкнув! Пітере, він не мусив був того робити! Бо то не було звичайне зіткнення. Літак жодним чином не наближався до землі. Я сам це видів. Якраз накривав городину перед заморозком і сам усе видів.
– І я теж… – почав було Рорі, і цього разу вже його брат Оллі дав малому потиличника. Рорі зарюмсав.
Алден Дінсмор провадив далі.
– Він врізався у щось. У те саме, що й лісовоз. Воно там є, його можна торкнутися. Той молодий хлопець – кухар – сказав, що тут треба встановити заборонену для польотів зону, і він таки мав рацію. Але містер Ренні, – тут він знову показав на Ренні, ніби сам він особисто був щонайменше Перрі Мейсоном [53] , а не якимсь селюком, котрий заробляє собі на прожиток, ладнаючи присоси до коров’ячих дійок, – навіть балакати на схтів. Взяв і вимкнув телефон.
53
Перрі Мейсон – знаменитий вигаданий адвокат, персонаж понад 80 детективних романів Ерла Стенлі Гарднера (1889–1970), а також сотень фільмів, театральних, телевізійних та радіовистав за його творами.
Ренні не попустився до заперечень.
– Ти гаєш час, – нагадав він Рендолфу і, підступивши ближче, додав пошепки: – Дюк їде сюди. Раджу тобі не ловити ґав, а якомога швидше взяти тут ситуацію під свій контроль, поки він ще не прибув, – тут він скинув крижаним оком на фермера. – Свідків можеш допитати пізніше.
Проте – от нахаба! – останнє слово промовив таки Алден Дінсмор:
– А той парубок Барбер мав-таки рацію. Він був правий, а Ренні зараз не правий.
Ренні занотував собі подумки, що треба буде пізніше розібратися з Алденом Дінсмором. Усі фермери рано чи пізно приходять до виборного з картузами в руках – просять якоїсь поблажки, скажімо, при зонуванні, чи ще по щось – тож коли наступного разу з’явиться містер Дінсмор, хай добра не жде, бо Ренні йому все згадає. Ренні ніколи не забував таких речей.
– Давай, наводь тут порядок! – наказав він Рендолфу.
– Джекі, прибери звідти людей, – показав заступник шефа на роззяв обабіч лісовоза. – Встанови периметр.
– Сер, ті люди знаходяться на території Моттона, тож я гадаю…
– Мене це не обходить, відтісни їх звідти. – Рендолф кинув погляд через плече туди, де важко вилазив з зеленої начальницької машини Дюк Перкінс – машини, яку Рендолф давно мріяв ставити в себе перед будинком. І ставитиме, за допомогою Великого Джима Ренні. Щонайбільше в найближчі три роки це відбудеться точно. – Повір, коли сюди приїдуть полісмени з Касл Рока, вони тобі тільки подякують.
– А як щодо… – вона показала на брудну смугу від диму, яка продовжувала розповзатись.
Яскраво розфарбовані жовтнем дерева виднілися крізь неї, немов убрані в якусь темно-сіру уніформу, а небо набувало хворобливого відтінку пожовклої блакиті.
– Тримайся від неї подалі, – порадив Рендолф і рушив допомагати Генку Моррісону встановлювати периметр з боку Мілла. Але спершу він мусив ввести в курс справи Перка.
Джекі наблизилася до людей біля лісовоза. Натовп на тім боці весь час ріс, оскільки ті, що прибули першими, не лінувалися надзвонювати по своїх мобільниках. Декотрі з них вже встигли позатоптувати невеличкі загоряння в чагарнику, і це було добре, але зараз усі просто стояли й ґавилися. Вона замахала руками так само, як робив це Генк на Міллівському боці, завівши ту саму мантру.