Під куполом
Шрифт:
– Назад, громадяни, все скінчилося, нічого нового ви більше не побачите, звільніть дорогу для проїзду пожежників і поліції, відступіть назад, звільніть територію, розходьтеся по домах, наза…
Вона вдарилася об щось. Ренні не мав поняття, що б то могло бути, але результат побачив. Спершу на щось наштовхнулися криси її капелюха. Вони зігнулися, капелюх злетів і покотився їй за спину. За коротку мить і ті її нахабні цицьки – ота гаспидська пара розривних снарядів – сплюснулись. А слідом вона вже мала розквашений ніс, кров з якого хлюпнула просто на щось… і почала стікати довгими цівками, як ото, бува, фарба по стіні. З шокованим обличчям
Вражий фермер і тут уставив шпильку.
– Бачив? А що я казав?
Рендолф із Моррісоном не бачили. І Перкінс не бачив; вони якраз радилися утрьох біля капота шефового авто. Ренні ледь не рушив на допомогу Веттінгтон, але до неї вже поспішили інші, а крім того, вона сиділа занадто близько до того чогось, на що наштовхнулася. Натомість він поспішив до чоловіків, напустивши на себе авторитетний вигляд, випнувши вперед солідний живіт. І не забув по дорозі кинути погляд на фермера Дінсмора.
– Шефе, – промовив він, вклинившись між Моррісоном і Рендолфом.
– Привіт, Великий Джиме, – кивнув йому Перкінс. – Ти, бачу, марно часу тут не гаяв.
Можливо, з боку Дюка це була шпилька, але Ренні, старий хитрий лис, не заковтнув наживку.
– Боюся, тут відбувається дещо складніше за те, що бачить око. Гадаю, комусь треба мерщій зв’язатися зі Службою нацбезпеки. – Зробивши паузу, він набрав ще серйознішого вигляду. – Я не кажу, що тут замішано тероризм… проте не можу й сказати, що тут нема його сліду.
Дюк Перкінс дивився повз Великого Джима. Туди, де Ерні Келверт із Джонні Карвером, завідувачем міллівської крамниці «Паливо & Бакалія», якраз зводили на ноги Джекі. Вигляд вона мала трохи запаморочений, з носа текла кров, але загалом з нею все було нібито гаразд. Одначе сама ситуація в цілому не була нормальною. Звісно, будь-яка аварія, де є жертви, певною мірою породжує таке відчуття, але тут і зараз було більше дивного, ніж зазвичай.
По-перше, літак не робив спроби приземлитися. Дюку не вірилося в цю версію, бо забагато валялося навкруги шматків, до того ж розкидало їх по надто великій площі. А ще й роззяви. Вони неправильно стояли. Рендолф цього не помічав, а от шеф Перкінс одразу звернув на це увагу. Вони мусили б збитися в одну велику безладну купу. Так трапляється завжди, бо так люди почуваються комфортніше перед лицем смерті. А тут вони стояли двома окремими гуртами і той, що перебував за межею його міста, на моттонському боці, тримався страх як близько до все ще палаючого лісовоза. Адже ближче до нас нема ніякої небезпеки, дивувався він… то чому ж вони не наближаються сюди?
З-за повороту на півдні вигулькнули перші пожежні машини. Аж три. Дюк радісно собі відзначив, що друга в колоні має на борту напис золотими літерами: ПОЖЕЖНА ЧАСТИНА ЧЕСТЕР МІЛЛА. ЕКІПАЖ № 2. Натовп розсунувся по обочинах в низькорослі чагарі, даючи місце для проїзду пожежникам. Дюк знову подивився на Ренні.
– Що саме тут трапилося? Ти знаєш?
Ренні відкрив було рота, але не встиг щось промовити, як заговорив Ерні Келверт.
– Шефе, поперек дороги встановився якийсь бар’єр. Його не видно, але він там є. У нього і врізався лісовоз. І літак також.
– Суща правда, – вигукнув Дінсмор.
– І офіцер Веттінгтон теж у нього врізалася. Їй іще пощастило, що вона рухалася повільно, – докинув Джонні Карвер, не перестаючи обнімати однією рукою Джекі, котра все ще виглядала
З моттонського боку під’їхав ще й третій пожежний автомобіль. Два перших, ставши в позицію V, вже встигли заблокувати шосе. Пожежники з них уже висадилися й розмотували свої рукави. Дюк почув квиління машини швидкої допомоги, яка мчала сюди з Касл Рока. «А де ж наші?» – здивувався він. Чи вони теж к чорту поїхали на ті ідіотські навчання? Не хотілося йому в таке вірити. Хіба хтось при здоровому глузді посилав би медиків до підпаленого порожнього будинку?
– Там, здається, є якийсь невидимий бар’єр… – почав Ренні.
– Авжеж, я про це вже чув, – обірвав його Дюк. – Не знаю, що воно означає, але мені це вже відомо.
Він полишив Ренні, пішовши до своєї закривавленої підлеглої, тож не побачив, як на таку зневагу взялися багряним рум’янцем щоки другого виборного.
– Джекі? – лагідно поклав їй на плече руку Дюк. – Ти в порядку?
– Йо, – вона торкнулася свого носа, кровотеча з якого вже стишилася. – Як він на вигляд, не зламаний? За моїми відчуттями, нібито ні.
– Та ні, не зламаний, але розпухне. Утім, гадаю, ще до Осіннього балу врожаю ти знову виглядатимеш гарненькою.
Вона відповіла кволою посмішкою.
– Шефе, – нагадав про себе Ренні. – Я вважаю, ми мусимо комусь зателефонувати з цього приводу. Якщо не до Служби національної безпеки – на зрілий розсуд це здається трохи радикальним – то, може, до поліції штату…
Дюк відсунув його вбік. Делікатно, проте недвозначно. Мало не відштовхнув. Ренні стиснув пальці в кулаки, потім їх розтиснув. Він вибудував собі таке життя, в якому сам був штовхальником, а не тим, кого відштовхують, проте це не заперечувало того факту, що кулаки – засіб ідіотів. Підтвердженням тому є його власний син. Однак усі факти зневаги треба занотовувати, щоб на них відповісти. Зазвичай дещо пізніше… бо інколи пізніше – краще.
Солодше.
– Пітере! – гукнув Дюк до Рендолфа. – Зв’яжись-но зі шпиталем та спитай, де збіса наша санітарна машина! Вона мені потрібна тут!
– Це й Моррісон може зробити, – відповів Рендолф, дістаючи зі своєї машини камеру, і відвернувся, щоб фотографувати місце пригоди.
– Це зробиш саме ти, і то негайно!
– Шефе, я не думаю, що Джекі аж так вже постраждала, та й ніхто не…
– Коли мені потрібні будуть твої думки, Пітере, тоді я й буду про них питати.
Куди й поділася нахабність Рендолфа, тільки-но він помітив, якого виразу набуло обличчя Дюка. Він кинув камеру назад, на переднє сидіння своєї тачки, й дістав мобільний телефон.
– Що це було, Джекі? – спитав Дюк.
– Не знаю. Спершу в мені все затріпотіло, як ото бува, коли випадково торкнешся лапок штепселя, коли вмикаєш його в розетку. Це відчуття зникло, але я одразу ж вдарилася об… чорт, та я сама не знаю, об що я вдарилася.
– Аааах, – скрикнув натовп. Пожежники спрямували свої шланги на палаючий лісовоз, але ті струмені, що летіли далі повз нього, від чогось відбивалися. Наштовхувалися на щось і відхлюпувались назад, створюючи в повітрі веселку. Дюк ніколи в житті не бачив нічого подібного… хіба що, сидячи в машині в автомийці, коли потужні насоси луплять тобі прямо в лобове скло.