Під куполом
Шрифт:
Проходячи повз стіл Джулії Шамвей, хазяйки й редакторки «Демократа», Барбі зауважив, як вона стрельнула на нього оком. А слідом і скупа, потаємна напівусмішка, що була її особливим, ледь не фірмовим знаком, майнула на її обличчі.
– Схоже на те, що Честер Мілл не бажає вас відпускати, містере Барбара.
– Схоже, що так, – погодився він. Те, що вона знала про його відхід звідси – і з якої саме причини – не здивувало Барбару. Він достатньо часу прожив у Міллі, аби розуміти, що Джулія Шамвей знає все, про що тут варто знати.
Розі помітила його, якраз коли збиралася розставляти на чотиримісному столику, довкола якого згромадилися шість клієнтів, квасолю з сосисками (плюс обсмалені рештки чогось, що колись, певне, було шматками свинини). Тримаючи по дві тарілки в кожній руці й ще парочку на згинах ліктів, вона заціпеніла з виряченими очима. А тоді посміхнулася. Ця її усмішка була сповнена непідробного щастя й почуття полегшення, і серце його зраділо.
«Отаке-то воно, повернення до милого дому, – подумалось йому. – Хай мене чорти візьмуть, якщо це не так».
– Та невже це ти, Дейле Барбара, я й подумати не могла, що побачу тебе колись знову!
– Мій фартух ще живий? – спитав Барбі трохи сором’язливо.
Врешті-решт Розі прийняла його, дала йому роботу – якомусь приблуді з кількома написаними ручкою рекомендаціями в наплічнику. І потім сказала, що цілком розуміє його намір залишити місто, татусь Джуніора Ренні не той чолов’яга, котрого варто мати своїм ворогом, але в Барбі все одно було відчуття, ніби він покинув її в біді.
Розі сяк-так примостила на стіл тарілки й поспішила до Барбі. Їй, невисокій огрядній жіночці, довелося стати навшпиньки, щоб його обняти, але вона з цим впоралась.
– Я така рада тебе бачити! – прошепотіла вона.
Барбі теж її обняв і поцілував у тім’я.
– Великий Джим і Джуніор не зрадіють, – промовив він. Але жодного з Ренні, принаймні зараз, не було тут; уже за одне це можна бути вдячним. Барбі усвідомив, що на якусь хвилину інтерес до його особи тутешніх завсідників переважив навіть природну цікавість до показу їхнього міста на національному телеканалі.
– Великий Джим Ренні може тільки відсмоктати в мене! – відповіла вона. Барбі розсміявся, потішений такою лютістю, але задоволений її потайністю – вона все говорила пошепки. – А я думала, ти поїхав собі геть!
– Та мало не вибрався, але трохи запізно вирушив.
– А ти бачив… оте все?
– Так. Розповім пізніше.
Він розімкнув обійми, продовжуючи її тримати на відстані простягнутих рук, і подумав: «От якби ти була років на десять молодшою, Розі…чи хоча б на п’ять…»
– То я можу знову отримати свій фартух?
Вона витерла собі кутики очей і кивнула.
– Будь ласка, надінь його. Прибери звідти Енсона, поки він нас усіх тут не вигубив.
Барбі віддав їй честь, прослизнув коридорчиком до кухні й послав Енсона Вілера за шинквас розібратися там із замовленнями і прибратися, поки Розі не покличе його собі на допомогу в головну залу. Відступаючись від плити, Енсон зітхнув із полегшенням. Перш ніж піти за стійку, він обома руками потиснув Барбі праву долоню.
– Слава Богу, чоловіче. Я ніколи не бачив такої гарячки, я просто розгубився.
– Не переживай. Ми готові нагодувати п’ять тисяч.
Енсон, аж ніяк не бібліїст, подивився на нього нерозуміюче:
– Га?
– Не звертай уваги, то я так.
Теленькнув дзвоник, що висів у кутку кухонного закапелка.
– Виконуйте замовлення! – гукнула Розі.
Скоріше, ніж прочитати папірець, Барбі вхопив копистку – на грилі коїлося казна-що, як завжди, коли Енсону доводилося займатися катастрофічним процесом із залученням вогню, який він чомусь називав кухарством, – тут же накинув на шию шлейку фартуха, зав’язав його на собі ззаду і зазирнув до шафки біля мийки. Там було повно бейсбольних картузів, що слугували усім мавпам, котрі поралися в «Троянді-Шипшині» біля грилю, за шеф-кухарські ковпаки. Він вибрав картуз з емблемою «Морських Псів» на честь Пола Джендрона (котрий тепер перебуває в обіймах своїх найрідніших і найдорожчих, як сподівався Барбі), задом наперед нацупив його собі на голову і хруснув пальцями.
А вже тоді зазирнув у перший папірець і взявся до роботи.
О чверть по дев’ятій, більш як на годину пізніше за звичайний для суботи час закриття, Розі випровадила останніх гостей. Барбі замкнув двері й перевернув табличку з ВІДЧИНЕНО на ЗАЧИНЕНО. Провів поглядом тих з півдесятка останніх клієнтів, що перетнули вулицю в напрямку міського майдану, де вже стояли, балакаючи між собою, чоловік п’ятдесят. Погляди їхні були спрямовані на південь, де понад 119-м шосе зависла велика куля потужного світла. Не телевізійного світла, міркував Барбі; то армійські підрозділи створюють там охоронний периметр. А як інакше охороняти периметр уночі? Авжеж, виставивши вартових і освітивши мертву зону, звісно.
Мертва зона. Йому не подобалося, як звучить цей термін.
Натомість Мейн-стрит виглядала незвично темною. Електричні вогні сяяли в деяких будинках – тих, де працювали генератори, – а також, підживлювані акумуляторами, світилися аварійні вогні в універмазі Берпі, у «Паливі & Бакалії», у крамниці «Нові & Уживані книги», у «Фуд-Сіті» біля підніжжя міського пагорба та в півдюжині інших закладів, але вуличні ліхтарі вздовж Мейн-стрит стояли темні, а в більшості вікон других поверхів, де розташувалися помешкання, горіли свічки.
Розі сіла до столу посеред зали і запалила сигарету (недозволено в громадських приміщеннях, але Барбі нікому не викаже). Стягнувши з голови сіточку, під якою трималася її зачіска, вона змучено посміхнулася до Барбі, котрий і собі присів напроти неї. Позаду них Енсон шарував шинквас, теж нарешті розпустивши своє довге волосся, заховане до того під картузом «Ред Сокс».
– Я гадала, що Четвертого липня [70] – то важка робота, але сьогодні було гірше, – промовила Розі. – Якби не ти, я б скоцюрбилася в куточку і скиглила: «Де моя матуся?»
70
4 липня – День незалежності США.