Під куполом
Шрифт:
– Не смій! – закричав Дінсмор, торсаючи хлопця за плечі. – Ніколи не смій робити чогось подібного, якщо не знаєш, що воно таке!
– Тату, воно ніби скляна стіна! Воно як…
Дінсмор знову торсонув сина. Задишка в нього все ще не минулася, і Барбі побоювався за його серце. – Ніколи не смій! – повторив він і штовхнув хлопця до його старшого брата. – Наглядай за цим дурнем, Оллі.
– Слухаюсь, сер, – доповів Оллі й вишкірився до малого.
Барбі подивився в бік Мілла. Тепер він побачив проблиски поліцейського автомобіля, що наближався, але набагато попереду того – так, ніби якийсь поважний чиновник із великої милості дозволив себе ескортувати – рухалось щось чорне, схоже на домовину на колесах: «Гаммер» Великого Джима Ренні. На цей вид відгукнулися свербінням ще не загоєні синці й садна, котрі Барбі дістав у бійці на парковці біля «Діппера».
Звичайно, Ренні-старшого при тому не було, але головним заводіякою виступив його син, а Великий Джим покривав Джуніора. Якщо в результаті цього життя в Міллі ставало важким для якогось мандрівного кухаря – настільки важким, що той кухар постав перед питанням, чи не підняти йому сраку та не забратися з цього міста подалі – тим краще. Барбі не хотілося стовбичити тут, коли під’їде Великий Джим. Особливо, коли той прибуває разом з копами. Дюк Перкінс ставився до нього цілком коректно, а от другий – Рендолф – дивився на нього так, ніби Дейл Барбара був шматком собачого лайна на модельному черевику.
Барі обернувся до Морського Пса і спитав:
– Як щодо невеличкої прогулянки? Ти по свій бік, я – по свій? Подивимося, чи далеко тягнеться ця штука?
– І заодно заберемося звідси раніше, ніж сюди під’їде отой базікало? – Джендрон також помітив пафосний «Гаммер». – Друже, вибір за тобою. На схід чи на захід?
Вони вирушили на захід, у бік шосе 117, і, хоч і не знайшли вони краю бар’єра, але дива, сотворені ним під час його опускання, побачили. Обчухрані гілки дерев, завдяки чому утворилися просвіти в небо, котрих раніше там і зблизька не було. Пні, розрубані навпіл. І повсюдні трупи пернатих.
– До фіга мертвих птахів, – зауважив Джендрон, поправляючи картуза на голові руками, що, хоча й злегка, але явно тремтіли. Обличчя він мав бліде. – Ніколи не бачив їх так багато.
– З тобою все гаразд? – спитав його Барбі.
– Тілесно? Авжеж, гадаю так. А от ментально я почуваюся, ніби втратив глузд. А ти сам як?
– Так само, – відповів Барбі.
Подолавши дві милі на захід від шосе 119, вони підійшли до дороги Божий Ручай і побачили труп Боба Руа, що лежав біля його все ще працюючого вхолосту трактора. Барбі інстинктивно кинувся до тіла і знову вдарився об бар’єр… правда, цього разу він встиг про нього згадати в останню секунду і вчасно пригальмував, не розквасив собі знову ніс до крові.
Джендрон нахилився й торкнувся гротескно вивернутої шиї фермера.
– Мертвий.
– Що воно таке, розсипане там навкруг нього? Оті білі клаптики?
Джендрон підібрав найбільший шматок.
– Гадаю, це щось з отих комп’ютерних штуковин з музикою. Либонь, розбилася, коли він врізався у… – Він махнув рукою перед собою. – Ну, ти розумієш.
Звіддаля долинуло виття, воно звучало хрипкіше й голосніше за попередній звук міської ревуна.
Джендрон кинув у той бік короткий погляд.
– Пожежна сирена, – промовив він. – Дуже вчасно ж вони.
– Пожежники їдуть із Касл Рока, – проказав Барбі. – Я їх чую.
– Невже? Тоді в тебе гостріший за мій слух. Скажи мені знову своє ім’я, друже.
– Дейл Барбара. Для друзів – просто Барбі.
– Ну, Барбі, що тепер?
– Пропоную йти далі. Ми вже нічим не допоможемо цьому хлопцеві.
– Авжеж. Навіть зателефонувати нікому не можемо, – похмуро погодився Джендрон. – Мій мобільний зостався там. А в тебе, гадаю, його нема?
Барбі мав мобільний телефон, але полишив його в тепер вже звільненій квартирі, разом із зайвими шкарпетками, джинсами, сорочками й білизною. Він вирушив у нові землі лише з тим, що було надіто на ньому, бо нічого не бажав нести з собою з Честер Мілла. Окрім пари добрих спогадів, але для них йому не треба було ні валізи, ні навіть наплічника.
Такі речі важко пояснювати чужій людині, тож він лише мотнув головою.
Сидіння «Діра» було покрите старою ковдрою. Джендрон заглушив двигун трактора, стягнув ковдру і накрив нею тіло.
– Сподіваюся, він слухав щось, що йому подобалося, коли це трапилось, – промовив він.
– Так, – погодився Барбі.
– Ходімо. Давай дійдемо до кінця цього казна-що. Я хочу потиснути тобі руку. Може, навіть вдасться прорватися й обійняти тебе.
Невдовзі по тому, як було знайдено тіло Руа – зараз вони вже були майже поряд з місцем аварії на шосе 117, хоча самі поки що цього не знали, – їм трапився маленький ручай. Обидва чоловіки застигли мовчки, кожний по свій бік бар’єра, дивлячись на цю дивину.
Врешті Джендрон промовив:
– Святий Ісус-стрибучий.
– На що воно схоже з твого боку? – запитав його Барбі. Сам він тільки бачив, як здіймається й розтікається підліском вода. На вигляд це було схоже на те, ніби ручай перегородила якась невидима гребля.
– Навіть не знаю, як це описати. Зроду не бачив нічого подібного.
Джендрон замовк, стиснувши долонями собі щоки, від чого його й без того довге лице стало ще більше схожим на персонаж картини Едварда Мунка [49] «Скрик».
49
Едвард Мунк (1863–1944) – норвезький художник-символіст, передвісник експресіонізму; різні версії картини «Скрик» створювалися автором у 1893–1910 рр.
– Хоча ні. Бачив. Одного разу. Трохи схоже. Коли приніс додому парочку золотих рибок у подарунок моїй доні на шестиліття. Чи, може, їй тоді виповнилося сім. Я приніс їх із зоокрамниці додому в пластиковому пакеті, от і тут тепер щось схоже на воду на дні пластикового кулька. Тільки не обвислого, а з пласким дном. Вода дибиться стіною на цю… штуку, а тоді з твого боку розтікається по сторонах.
– І зовсім не протікає на твій бік?
Упершись долонями в коліна, Джендрон нахилився й примружив очі.