Під куполом
Шрифт:
– Ми маємо наказ, тож краще ти нас виручи. В іншому місці, в інший час я радо пригостив би тебе пивом або надрав сраку. Але не тут і не цієї ночі. Що на це скажеш?
– Скажу: гаразд, – відповів Барбі. – Проте, оскільки ми по різні боки спільної проблеми, мені від цього нерадісно. – Він обернувся до Джулії. – Де ваш телефон?
– Вам би і власний не завадив, – продемонструвала вона йому телефон. – За ними майбутнє.
– Я мав, – відповів Барбі. – Купив дешевку на розпродажу. Майже не користувався. Полишив у шухляді, коли намагався накивати п’ятами з цього містечка. Там він і зараз мусить лежати.
Вона вручила йому слухавку.
– Номер набирайте самі. Мені треба працювати. – Підвищивши голос, щоб її почули застиглі в тіні прожекторного сяйва солдати, вона гукнула: – Я видавець місцевої газети, врешті-решт, і хочу зняти кілька кадрів. – А далі продовжила ще голосніше: – Особливо мені згодяться знімки, де солдати стоять обернені спинами до міста в скрутному становищі.
– Мем, я вам не рекомендував би цього робити, – відгукнувся їхній командир, кремезний парубок з широкими плечима.
– Зупиніть мене, – запропонувала вона.
– Гадаю, ви й самі знаєте, що ми не можемо цього зробити, – відповів він. – А стоїмо ми до вас спинами, бо такий наказ.
– Пане командире, – крикнула вона. – Скрутіть щільненько ваші накази, нагніться і засуньте їх собі туди, де дуже проблематична якість повітря.
У сліпучому світлі Барбі побачив чудернацьке видовище: губи її перетворилися на суцільну жорстку, безжальну риску, а з очей струменіли сльози.
Поки Барбі набирав номер із загадковим кодом, вона почала знімати.
Спалахи фотокамери виглядали блідо порівняно з живленими від генераторів прожекторами, але Барбі помітив, що солдати здригаються з кожним її клацанням. «Хотілося б їм, либонь, щоб на знімках не було видно їхніх знаків розрізнення», – подумав він.
Полковник Армії США Джеймс О. Кокс казав, що о десятій тридцять сидітиме, тримаючи руку на телефоні. Джулія з Барбі приїхали трохи запізно, і Барбі набрав номер десь за двадцять хвилин до одинадцятої, проте Кокс, мабуть, дійсно не прибирав руку з апарата, бо не встиг телефон видати й половину першого гудка, як колишній командир Барбі озвався.
– Алло, Кен слухає.
Хоча роздратування не покинуло Барбі, він все одно розсміявся.
– Атож, сер. А я той самий курваль, що продовжує встрявати у всякі веселі оборудки.
Кокс також засміявся, гадаючи, поза всякими сумнівами, що початок у них виходить гарний.
– Як ви там, капітане Барбара?
– Я в порядку, сер. Але, з усією моєю повагою, зараз я просто Дейл Барбара. Єдине, над чим я тепер можу капітанствувати, це гриль та глибокі пательні в місцевому ресторані, до того ж у мене нема зараз настрою до теревенів. Я збентежений, сер, а оскільки бачу перед собою спини цілої зграї дрочил-морпіхів, котрі всіляко уникають того, щоб обернутися й подивитися мені прямо у вічі, я також ще й вельми обурений.
– Розумію. Проте й ви мусите дещо зрозуміти, поглянувши на це з мого боку. Якби ті вояки могли чимось зарадити або ж покласти край цій ситуації, ви бачили би їхні лиця, а не сраки. Вірите мені?
– Я чую вас, сер.
На відповідь це було мало схоже.
Джулія все ще знімала. Барбі відсунувся на край дороги. Звідси він розгледів поза фургонами великий намет і ще один, менший – напевне, там містилася їдальня, а також заповнену іншими машинами стоянку. Спецпідрозділи отаборилися тут, а ще більші табори, либонь, розташовані там, де з міста ведуть 119-те і 117-те шосе. Отже, це надовго. Серце йому занило.
– Та газетярка поряд? – спитав Кокс.
– Вона тут. Знімає. І ще, сер, повна відкритість: усе, що ви мені скажете, я переповім їй. Зараз я на цьому боці.
Джулія припинила своє заняття й послала Барбі посмішку.
– Зрозуміло, капітане.
– Сер, звертаючись до мене таким чином, ви не заробите собі ніяких очок.
– Гаразд, хай буде просто Барбі. Так краще?
– Так, сер.
– А щодо того, що саме та леді захоче опублікувати… заради добра мешканців вашого містечка, я сподіваюся, в неї вистачить почуття міри.
– Гадаю, саме так.
– А якщо вона надсилатиме свої знімки електронною поштою назовні – до якихось новинних служб чи, скажімо, у «Нью-Йорк Таймс» – з інтернетом у вас може трапитися те саме, що й з телефонними кабелями.
– Сер, це доволі гівняна гра…
– Рішення приймаються людьми вище мого рівня зарплатні. Я лише ретранслятор.
Барбі зітхнув.
– Я їй скажу.
– Що ви мені скажете? – запитала Джулія.
– Якщо ви намагатиметеся передати кудись ваші знімки, вони можуть ціле місто позбавити доступу до інтернету.
Джулія показала рукою жест, який у Барбі слабо асоціювався з симпатичними леді республіканських переконань. Він знову повернувся до телефонної розмови.
– Як багато ви мені розкажете?
– Все, що сам знаю, – відповів Кокс.
– Дякую, сер.
Хоча Барбі мав великі сумніви щодо щирості Кокса стосовно геть усіх питань. Армійці ніколи не розповідають усього, що знають. Чи, як їм здається, нібито знають.
– Ми називаємо цю річ Куполом, – сказав Кокс. – Але воно не Купол. У всякому разі, воно нам таким не здається. Ми вважаємо, що це така капсула, стінки якої точно збігаються з межами міста. Говорячи точно, я саме це маю на увазі.
– А вам відомо, наскільки ця річ висока?
– Схоже, що здіймається вона на сорок сім тисяч футів з лишком [108] . Нам не відомо, чи верхівка в неї кругла чи пласка. Поки що принаймні.
Барбі промовчав. Від ошелешення.
– А щодо глибини… хтозна. Наразі нам лише відомо, що глибше сотні футів. Це та глибина, до якої вже дорилися на кордоні між Честер Міллом і тим позамуніципальним поселенням, що лежить на північ від вашого міста.
– ТР-90, – власний голос здався Барбі якимсь безбарвним, апатичним.
108
47 тис. футів – 14325,6 м.