Під куполом
Шрифт:
– Цієї ж хвилини, – відгукнувся Лестер. – Сю ж мить.
Він повісив вузлату линву на шию, відпечатавши криваву підкову собі на плечах і грудях, і видерся на кафедру, а кров так і стікала йому по спині, зволожуючи еластичний пояс шортів. Він став перед пюпітром, немов до проповіді (хоча й у найгірших кошмарах не міг собі уявити проповідування в такому мізерному одязі), закрив Біблію, яка завжди там лежала відкритою, і заплющив очі.
– Господи, хай здійсниться воля Твоя – прошу в ім’я Твого Сина, розіп’ятого в ганьбі й воскреслого в славі.
І Господь сказав:
– Відкрий Мою Книгу і зри, що узриш.
Лестер виконав
Зчудування серця – це, може, й добре, але все загалом виглядає не вельми обнадійливим. І не дуже ясним. І тоді Господь знову заговорив:
– Не зупиняйся, Лестере.
Він прочитав двадцять дев’ятий вірш.
«І будеш ти мацати в полудень…»
– Так, Господи, так, – видихнув він і поспішив читати далі.
«…як мацає сліпий у темряві, і не матимеш поводження в дорогах своїх, і будеш ти по всі дні тільки утискуваний та грабований, та не буде кому боронити».
– Невже я осліпну? – запитав Лестер, трохи підвищеним проти свого молитовного гарчання тоном. – О Господи, не роби цього… хоча, якщо на те Твоя воля…
Бог знову заговорив до нього, запитавши:
– Чи ти не з тої ноги сьогодні встав, Лестере?
Він вирячився. Голос Бога, а примовка улюблена його рідної матері. Справжнє чудо.
– Ні, Господи, ні!
– Тоді ще раз прочитай. Що я тобі товкмачу?
– Тут щось про божевілля. Чи про осліплення.
– Яке з цих діянь більш імовірне, на твою гадку?
Лестер порівняв вірші. У них повторювалося єдине слово – сліпота.
– Боже, це… це мені знамення?
Господь відповів йому «так».
– Атож, воістину, але не твоя сліпота, бо наразі очі твої бачать ясніше. Шукай осліпленого, котрий збожеволів. Коли його ти побачиш, мусиш повідати своїм вірним, чим Ренні опікувався тут, і про свою участь у цьому. Ви обидва мусите повідати. Ми ще поговоримо про це, а зараз Лестере, ходи спати. З тебе крапає на долівку.
Лестер так і зробив, але спершу витер невеличкі калюжки крові біля пюпітра.
Робив це навколішки. Поки витирав, не молився, проте повторював знаменні вірші. Йому значно покращало.
Поки що він може проповідувати загалом про гріхи, які могли спричинитися до появи цього незрозумілого бар’єра між Міллом і зовнішнім світом; а тим часом шукатиме своє знамення. Сліпого чоловіка або жінку, котрі збожеволіли, воістину, атож.
Бренда Перкінс слухала РНГХ, бо ця станція подобається (подобалася) її чоловіку, але ніколи її нога не ступала до церкви Святого Спасителя. Її душа цілком належала церкві Конго, вона ж намовила піти туди й свого чоловіка.
Була намовила. Тепер Гові знову там побуває. Того не знаючи сам, лежатиме в церкві Конго, а Пайпер Ліббі промовлятиме надгробне слово.
Ця картина – така очевидна і безповоротна – вразила її у самісіньке серце. Вперше
З серйозним і лячно постарілим лицем Президент говорив у телевізорі:
– Співвітчизники, американці, ви потребуєте відповідей, і я обіцяю надати їх вам одразу, як тільки сам їх отримаю. У цій справі не буде секретності. Все доступне мені ставатиме й вам доступним. Я запевняю вас цілком відповідально…
– Авжеж, були такі дурні, що намагались нас дурити, – промовила Бренда і заридала ще дужче, бо то була одна з улюблених приказок Говарда. Вимкнувши телевізор, кинула пульт на підлогу. Їй схотілося наступити на нього, розчавити з тріском, але вона стрималася лише тому, що уявила, як Гові, похитуючи головою, дивиться на неї і каже: «Не роби дурниць».
Натомість вона пішла до його кабінету з бажанням торкнутися чогось, поки його недавня присутність звідти ще не вивітрилася. Як же їй не вистачало його доторку. Надворі вуркотів їхній генератор.«Сито і щасливо», – сказав би Гові. Їй страх як не сподобалося це марнотратство, коли після одинадцятого вересня Гові замовив цю штуку (просто заради безпеки, пояснював він їй), і зараз їй соромно було за кожне з тих злих слів, яких вона тоді доволі йому наговорила. У темряві тужити за ним було б іще жахливіше, бо зовсім самотньо.
Стіл його зяяв пусткою, якщо не рахувати ноутбука, що так і залишився відкритим. Екранною заставкою йму слугувало старе фото, зроблене після давнього матчу Малої Ліги [121] . На ньому Гові й Чіп, котрому тоді виповнилося одинадцять чи дванадцять, обидва в зелених формених светрах «Аптечних Монархів Сендерса»; знімок було зроблено того року, коли Гові з Расті Еверетом вивели команду Сендерса у фінал штату. Чіп обіймає батька, а Бренда їх обох. Гарний був день. Але нетривкий. Крихкий, як бокал з тонкого кришталю. Хто міг про це думати тоді, коли ще можна було трішечки довше потриматися одне за одного?
121
Мала Ліга з бейсболу і софтболу – заснована 1939 року Карлом Штотцем у штаті Пенсільванія неприбуткова організація, яка займається організацією місцевих і міжнародних турнірів дитячих команд (від 5 до 18 років).
У неї поки що не було можливості зв’язатися з Чіпом, і думка про дзвінок йому (припустімо, їй це навіть удасться) зовсім її розстроїла. Рюмсаючи, вона опустилася на коліна поряд з письмовим столом свого чоловіка. Не зчепила руки, а склала їх долоня до долоні, як колись робила це дитиною, уклякаючи в фланелевій піжамці біля ліжка, і повторювала: «Боже, благослови маму, Боже, благослови тата, Боже, благослови мою золоту рибку, у котрої поки що нема імені».
– Господи, це я, Бренда. Я не прошу повернути його назад… тобто я хочу, але я розумію, що Ти цього не можеш зробити. Лишень дай мені сили пережити це, гаразд? І ще, можливо… я не знаю, чи це не богохульство, може, й так, але я питаю, чи не міг би Ти зробити, щоб він поговорив зі мною ще раз? Може, зробиш так, щоб він міг торкнутися мене ще раз, як сьогодні вранці…