Під куполом
Шрифт:
Джуді сіла в ліжку, розкидавши навсібіч свої м’які іграшки. Очі в неї були широко розплющені від переляку, дитина не вельми зраділа, коли Лінда вихопила її з постелі й притиснула собі до грудей.
– Нехай вона перестане! Зроби щось, аби вона перестала, Расті!
Якщо це малий припадок, він сам собою припиниться.
«Прошу Тебе, Господи, нехай він припиниться сам собою», – подумав він.
Він обхопив долонями дрібно тремтячу голову Джен і спробував легенько її підвести й покрутити, щоб перевірити, чи чисто в дихальних шляхах. Спершу йому це не вдалося – заважала чортова поролонова подушка. Він скинув її додолу. Та, падаючи, вдарила Одрі, але собака, не відриваючи від дитини закоханого погляду, тільки здригнулася.
Тепер Расті вдалося трохи відхилити назад доньчину голівку і він почув її дихання.
Не прискорене, і не чутно брутальної рвучкості, як при нестачі кисню.
– Мамуню, що трапилося з Джен-Джен? – запитала Джуді крізь плач. – Вона збожеволіла? Вона захворіла?
– Не збожеволіла, лише трішечки хвора, – Расті сам здивувався, як спокійно він говорить. – Чому б тобі не попросити маму віднести тебе вниз до нашої…
– Ні! – скрикнули обидві разом перфектно гармонійним двоголоссям.
– Гаразд, – погодився він. – Тоді поводьтеся тихенько. Не налякайте її, коли вона прокинеться, бо їй і так буде страшно.
– Трохи страшно, – виправився він. – Одрі, наша люба дівчинко. Ти наша дуже-дуже гарна дівчинка.
Зазвичай такі компліменти викликали в Одрі пароксизми радощі, але не цієї ночі. Вона навіть хвостом не вильнула. Раптом собака видала короткий рик і лягла, впустивши морду на лапи. Буквально за кілька секунд Джен припинила тремтіти і очі в неї заплющилися.
– Хай мені грець, – промовив Расті.
– Що? – перепитала Лінда з ліжка Джуді, на краєчку якого вона сиділа з меншенькою на руках. – Що?
– Минулося, – відповів Расті.
Але ж ні. Не зовсім. Дженні знову розплющила очі, і вони виглядали нормальними, але нікого й нічого не бачили.
– Великий Гарбуз! – скрикнула Дженілл. – Це Великий Гарбуз у всьому винен! Треба зупинити Великого Гарбуза!
Расті її легенько струснув.
– Дженні, тобі щось привиділося. Мабуть, поганий сон наснився. Але все минулося і з тобою тепер все гаразд.
Якусь мить вона ще не приходила до тями, хоча очі рухалися, і тому він зрозумів, що дочка його бачить і чує.
– Припини Гелловін, тату! Ти мусиш припинити Гелловін!
– Гаразд, донечко, зараз же. Гелловін відміняється. Цілком.
Вона моргнула, підняла руку, щоби прибрати з лоба жмут просякнутого потом волосся.
– Що? Чому? Я ж хотіла убратися в костюм принцеси Леї! [122] Отак все пішло прахом в моєму житті? – заплакала вона.
122
Принцеса Лея Органа – героїня серіалу «Зоряні війни».
Підійшла Лінда (слідом дріботіла Джуді, тримаючись за поділ матусиної спідниці) і, примовляючи: «Ти обов’язково виступиш принцесою Леєю, любонько, я тобі обіцяю», взяла Дженілл на руки.
Джен дивилася на своїх батьків здивовано, підозріливо, дещо перелякано.
– Що ви тут робите? А вона чому не спить? – показала дівчинка на Джуді.
– Ти обпісялась у постелі, – радісно повідомила Джуді, а коли Джен зрозуміла, що так воно й є, заридала ще сильніше.
Расті ледь утримався, щоб не дати меншій добрячого ляпаса.
Він завжди вважав себе доволі цивілізованим батьком (особливо в порівнянні з тими, котрі подеколи нишком приводили до амбулаторії своїх дітей – кого з поламаною рукою, кого з підбитим оком), але сьогодні він себе таким не відчував.
– Це не має значення, – оголосив Расті, міцніше обіймаючи Дженілл. – Це не твоя провина. Ти була трошки захворіла, але тепер усе вже минулося.
– Її треба везти до лікарні? – спитала Лінда.
– Тільки до амбулаторії, і не зараз. Завтра вранці. Там я підберу для неї необхідні ліки.
– НЕ ХОЧУ НІЯКИХ УКОЛІВ! – заверещала Дженні, ридання її ще подужчали. Расті це сподобалося. Здорова реакція з її боку. І потужна.
– Уколів не буде, мила, тільки пігулки.
– Ти певен цього? – спитала Лінда.
Расті подивився на собаку, котра тепер мирно лежала з мордою на лапах, не звертаючи уваги на всі ці драматичні перипетії.
– Одрі певна, – відповів він. – І цієї ночі вона спатиме тут, з дівчатками.
– Вау! – скрикнула Джуді. Вона стала навколішки і театрально обняла собаку.
Расті поклав руку на плече дружині. А вона похилила голову йому на плече так, ніби в неї вже закінчилися сили тримати її прямо.
– Чому це? – запитала вона. – Навіщо?
– Сам не знаю. Просто на знак подяки за те, що це був лише малий припадок.
Наразі його молитву було почуто.
Божевілля, сліпота, зчудування серця
Джо Опудало прокинувся пізно, бо пізно ліг. Фактично, він не спав усю ніч.
Цей тринадцятирічний Джо Макклечі мав також інші прізвиська – Король штукарів і Скелетик – і жив він на Мілл-стрит в будинку № 19. Зростом під метр вісімдесят, він важив усього лише трохи більше шістдесяти восьми кіло, тож дійсно був схожим на скелет. І мав він бездоганний розум. У восьмому класі Джо вчився тільки тому, що його батьки були рішуче проти «перестрибування наперед».
Самому Джо це було по цимбалах. Його друзям (а мав він їх на диво чимало, як для сухореброго тринадцятирічного генія) також. Уроки йому давалися, як собаці бігти, а навкруги було повно комп’ютерів – їх у Мейні кожний школяр має. Деякі з найкращих сайтів, звісно, були заблоковані, але Джо легко вирішував такі проблеми. І радо ділився інформацією з найближчими друзями, до яких належали Норрі Келверт і Бенні Дрейк (Бенні, зокрема, був великим шанувальником сайту «Блондинки в білих трусиках», на якому він регулярно пасся під час щоденних занять у бібліотеці). Безумовно, така щедрість до якоїсь міри пояснювала популярність Джо, але не повністю; його просто вважали класним хлопцем. Липучка на його наплічнику містила напис, який сягав пояснення найближче: БОРИСЬ З СИСТЕМОЮ ЩОДНЯ. [123]
123
«Fight the Power» – видана 1989 року пісня соціально-політично заангажованого хіп-хоп-гурту «Public Enemy» («Ворог суспільства»).