Під куполом
Шрифт:
Написане вручну друкованими літерами оголошення на полиці повідомляло однозначно: АЛКОГОЛЬ НЕ ПРОДАЄТЬСЯ ДО ОСОБЛИВОГО РОЗПОРЯДЖЕННЯ, але цей страхопуд все одно потягнувся по пляшку, серед тих, що стояли посередині полиці. Саме там вишикувалось найдешевше пійло. Джуніор служив у поліції менше двох годин, але зрозумів, що бачить вельми нехороший приклад. Якщо Карвер піддасться цьому розпатланому алконавту, інші, більш пристойні, клієнти вимагатимуть і собі такого ж привілею.
Вочевидь, такої ж думки тримався й Фредді Дентон.
– Не роби цього, – попередив він Джонні Карвера, а тоді до Вердро, котрий дивився на нього червоними очицями обсмаленого польовим вогнем крота: – Не знаю, чи достатньо збереглось живих клітин в твоєму мозку, щоб прочитати, що там написано, але знаю, що ти чув, що тобі було сказано цим чоловіком: ніякого алкоголю сьогодні. Отже, катай на свіже повітря. Засмердів тут усе.
– Не маєш права, офіцере, – промовив Сем, витягуючись на весь свій зріст п’ять з половиною футів [135] . На ньому були брудні полотняні штани, майка «Led Zeppelin» [136] і старі капці з затоптаними задниками. Підстригався він останній раз, либонь, ще коли Буш ІІ високо стояв у соцопитуваннях. – Маю право. Вільна країна. Так написано в Конституції Незалежності.
135
5,5 футів = 1 м 68 см.
136
«Led Zeppelin» – найвпливовіший в історії хард-року британський гурт (1968–1980).
– У Міллі дію Конституції відмінено, – сказав Джуніор, сам не уявляючи того, що промовляє зараз чисте пророцтво. – Тож давай, ушивайся звідси геть.
Боже, як він гарно почувався! За якийсь день він перейшов від мороку безнадії до осяйного завзяття.
– Але…
У Сема затремтіли губи, він намагався сформулювати якісь аргументи.
Джуніор з відразою й захопленням помітив, що на очах старого пердуна виступили сльози. Сем простягнув уперед руки, які тремтіли ще гірше за його розтулені губи. Він мав лише один аргумент, хоч як важко йому було користатися ним на очах у публіки. Але нічого іншого не залишалося.
– Джонні, мені дуже треба. Серйозно. Хоч трішечки, щоб подолати трясучку. Останню, і все. Я ні в що не встряватиму. Клянуся іменем моєї матері. Відразу ж піду додому.
Домом Сему Нечупарі слугувала халупа посеред гидотно лисого, утиканого старими автозапчастинами подвір’я.
– То, може б, я… – почав Джонні Карвер.
Фредді його проігнорував.
– Нечупаро, у тебе в житті не може бути останньої пляшки.
– Не називай мене так, – скрикнув Сем Вердро. Сльози пролилися йому з очей і поповзли по щоках.
– Старигане, в тебе матня розстебнута, – промовив Джуніор і в ту мить, як Сем нахиляв голову, щоб поглянути на свої м’яті штани, Джуніор ткнув пальцем йому під відвисле підборіддя і тут же ущипнув за шнобель. Авжеж, древній шкільний трюк, але незмінно чарівний. Джуніор навіть примовку, популярну в початкових класах, згадав: – Брудний одяг, маєш носа!
Фредді Дентон реготнув. Засміялися й кілька інших людей. Посміхнувся навіть Джонні Карвер, хоча й нехотя.
– Забирайся звідси, Нечупаро, – наголосив Фредді. – День стоїть гарний. Ти ж не хочеш його згаяти в камері.
Проте щось – чи то кличка Нечупара, чи те, що його вщипнули за ніс, чи й те, й інше разом – звільнило залишки тієї люті, яка була наганяла жах на Семових колег, коли він сорок років тому працював лісорубом на канадському березі річки Мерімачі. Його губи і руки припинили тремтіти, принаймні на якийсь час. Очі, якими він втупився у Джуніора, спалахнули, він кволо, проте явно зневажливо прокашлявся. Коли Сем заговорив, у голосі його не чутно було й сліду колишньої плаксивості.
– Пішов ти нахер, пацан. З тебе ніякий коп, і футболіста з тебе ніколи справжнього не було. Тебе в коледжі навіть у запасну команду не взяли, як я чув.
Він перевів погляд на офіцера Дентона.
– А ти, Псюро Депутатський [137] . У неділю після дев’ятої ранку продаж дозволено законом, ухваленим ще в сімдесятих. І не треба тут нікому казки правити.
Тепер він уже дивився на Джонні Карвера. Усмішка зникла в того з лиця, і покупці в крамниці притихли. Одна жінка обхопила собі горло рукою.
– Я маю гроші, правдивої ваги монети, і купую те, що бажаю.
Він рушив у прохід за стійку. Джуніор вхопив Сема ззаду за штани й сорочку, крутнув і штовхнув його до дверей крамниці.
137
Deputy Dawg – головний персонаж однойменного анімаційного телесеріалу (1959–1972), недолугий Пес-Заступник-Шерифа, який разом з іншими антропоморфними звірятами живе і діє в болотяному окрузі штату Міссісіпі.
– Гей! – гукнув Сем, сковзаючи підошвами по старих замаслюжених дошках підлоги. – Ану, прибери від мене руки! Прибери нахер руки, кажу…
Джуніор, тримаючи старого перед собою, погнав його крізь двері на вулицю. Той був легесенький, мов торба пір’я. Боже, він ще й пердів! Пук-пук-пук, наче якийсь іграшковий автомат!
Біля бордюру стояв фургончик Стаббі Нормана з написами на бортах: КУПУЄМО & ПРОДАЄМО МЕБЛІ та НАЙВИЩІ ЦІНИ ЗА АНТИКВАРІАТ. І сам Стаббі стояв поряд з роззявленим ротом. Джуніор не вагався. Він ввігнав старого п’яницю, який щось белькотів, головою просто в борт фургона. Тонкий метал піддатливо бевкнув БОНЬГ!
Джуніору спало на думку, що він міг убити смердючого засранця, тільки коли Нечупара Сем упав, як той сніп, половина тіла на хіднику, половина в ринві. Та Сема Вердро нелегко було вбити якимсь одним ударом об борт старого фургона. І змусити замовкнути теж. Він спершу скрикнув, а тоді почав ридати. Упав на коліна. Руда юшила йому по обличчю з розсіченого скальпа. Він утерся, не вірячи власним очам, подивився собі на руку і розчепірив пальці, з яких скрапувала кров.
Рух на тротуарі вмент припинився, ніби там хтось раптом затіяв дитячу гру «в статуї». Пішоходи виряченими очима дивилися на укляклого чоловіка з закривавленою простягнутою долонею.
– Я засуджу все це йобане місто за поліцейську брутальність! – заволав Сем. – І ВИГРАЮ СУД!
Сходами крамниці спустився Фредді й став поряд із Джуніором.
– Ну, давай вже, кажи, – промовив йому Джуніор.
– Що казати?
– Що я перевищив повноваження.
– А от і ніхера. Ти сам чув, що казав Піт: не дозволяйте нікому себе обсирати. Тут саме той випадок, партнере.
– Партнере!
Від такого звертання у Джуніора підстрибнуло серце.