Під куполом
Шрифт:
Та найбільша, найзухваліша арена цього цирку – центральна. Ромео Берпі напнув свій ярмарковий тент подалі від Купола, за шістдесят ярдів на схід від молитовного кола, вибравши це місце після того, як перевірив, куди саме дме легкий вітерець. Йому треба було впевнитися, що дим від його жаровень досягає як благальників, так і протестувальників. Його єдиною поступкою релігійній складовій цього дня є те, що він наказує Тобі Меннінгу вимкнути його бубмбокс, з якого була ревла пісня Джеймса Макмертрі про життя в маленькому містечку; бо ж вона не вельми гарно міксується з гімнами «Великий Боже» чи «Вернися в дім Ісуса». Торгівля йде чудово, а далі піде ще краще. Ромео не має щодо цього сумнівів. Від цих хотдогів – вони розмерзаються вже під час смаження – комусь пізніше може скрутити живіт, але пахнуть вони посеред гарного, наповненого сонячним світлом дня просто чарівно. Аромат сільського ярмарку, а не тюремної їдальні. Навколо з паперовими млинками на тайванських паличках бігає дітлашня, сухій траві Дінсморового пасовища загрожує пожежа від бенгальських вогнів, що були залишалися в Ромео нерозпроданими з-після Четвертого липня. Повсюди валяються порожні паперові стаканчики з-під намішаних із цитрусових порошків напоїв (гидотних) і нашвидкуруч запареної кави (ще гидотнішої). Потім Ромео накаже Тобі Меннінгу заплатити якомусь хлопчику, можливо, сину Дінсмора, десять баксів, щоб той прибрав сміття. Репутація в місцевій спільноті – це завжди важливо. Проте зараз Ромео повністю зосереджений на своїй імпровізованій касі, картонному ящику з-під туалетного паперу «Шармін» [144] . Він приймає рясну зелень і віддає решту сріблястим дріб’язком: так Америка робить свій бізнес, бейбі. Ціну він призначив чотири бакси за хотдог, і щоб йому пропасти, якщо люди її не заплатять. До заходу сонця він сподівається підняти три тисячі, може, трохи більше.
144
«Charmin» – популярний бренд туалетного паперу, який виробляється з 1928 року.
А он, погляньте! Там Расті Еверет! Йому таки вдалося вирватися! Молодчага! Йому трохи жаль, що він не заїхав по дівчаток – їм би тут сподобалося, це притлумило б їхні страхи, побачити стільки просвітленого народу навкруги, – хоча в Дженні це, либонь, могло б спричинити зайве збудження.
Вони з Ліндою одночасно помічають одне одного, і він починає схвильовано їй махати, буквально підскакуючи вгору. Із заплетеним у кіски волоссям – зачіска, яку вона носить майже завжди на службі – його безкомпромісна Поліціянтка виглядає, як якась школярочка-чірлідерша. Лінда стоїть поряд із сестрою Твіча Розі й тим молодиком, котрий куховарить у її ресторані. Расті трохи здивований, він гадав, що Барбара поїхав з міста. Якесь непорозуміння з Великим Джимом Ренні. Расті чув, ніби трапилась якась бійка в барі, хоча тоді була не його зміна, коли латали її учасників. От і добре. Расті й без того доволі налатався клієнтів «Діппера».
Він обнімає свою дружину, цілує її в губи, тоді цілує в щоку Розі. Ручкається з кухарем, і їх знову знайомлять.
– Лишень погляньте на ті хотдоги, – стогне Расті. – О Господи.
– Готуйте ліжка, докторе, – каже Барбі, і всі сміються. Дивовижно, як люди можуть сміятися в таких обставинах, і не тільки вони… але, Боже правий, чому б і ні? Якщо ти не спроможний розсміятися, коли справи погані – розсміятися, пожартувати, – значить, ти або мертвий, або волів би вмерти.
– Забавно тут, – каже Розі, не знаючи, коли дійде кінця ця забава. Повз них пролітає фризбі. Розі вихоплює тарілочку просто з повітря і запускає її назад до Бенні Дрейка, котрий стрибає, щоб її вловити і з закрутом перекидає її Норрі Келверт, а та ловить її в себе за спиною – хизується! Молитовне коло молиться. Змішаний хор, тепер вже цілком злагоджено, на повні груди виводить найбільший хіт усіх часів «Вперед, Христові воїни» [145] . Чиясь дівчинка, віком не старша за Джуді, біжить повз них, спідничка метляється навкруг її пухкеньких колін, затиснула бенгальський вогник в кулачку, а в другій руці тримає склянку з отим жахливим «лимон-адом». Широким колесом кружляють і кружляють демонстранти, скандуючи: ХА-хА-хА! ХІ-хІ-хай! Честер Міллу волю дай! А вгорі пухнасті хмаринки з тінявими черевцями напливають з південного, Моттонського боку… але, досягши солдатів, розлітаються, оминаючи Купол. А тут у них над головами небо – чисто-синє, ані цяточки. У Дінсмора на полі дехто задивився на ті хмари, міркує, чи йтимуть дощі в Честер Міллі, але ніхто не говорить про це вголос.
145
Християнський гімн-марш, написаний англійським оперним композитором Артуром Саллівеном (1842–1900) на слова романіста й фольклориста Сабіна Берінг-Гулда (1834–1924).
– Не знаю, чи буде тут так само весело наступної неділі, – промовляє Барбі.
Лінда Еверет скидає на нього оком. Це недружній погляд.
– Ви б краще подумали, перш ніж…
Її перебиває Розі:
– Дивіться-но. Навіщо той хлопчак так жене, він же перекинеться. Ненавиджу ці квадроцикли.
Вони усі дивляться на маленький всюдихід на товстих колесах, як той по діагоналі перерізає позначене жовтневим приморозком пасовище. Не прямо в їхній бік мчить, але точно до Купола. І дуже швидко. Кілька солдатів, почувши наближення ревіння двигуна, таки обертаються.
– О Боже, хоч би він не перекинувся, – скрикує Лінда Еверет. Рорі Дінсмор не перекидається. Краще б він перекинувся.
Будь-яка ідея – як вірус грипу. Рано чи пізно хтось її підхопить. Цю ідею нарешті підхопив Об’єднаний комітет начальників штабів, її обсмоктували на кількох засіданнях, де також був присутнім колишній командир Барбі полковник Джеймс О. Кокс. Рано чи пізно хтось мусив заразитися цією ж ідеєю і в Честер Міллі, і нічого дивного не було в тім, що цим хтось став Рорі Дінсмор, котрий беззаперечно мав найкращий розум серед своїх кревних («Я поняття не маю, в кого він уродився» – сказала Шеллі Дінсмор, коли Рорі приніс додому свій перший табель, де стояли тільки «відмінно»… і промовила вона ці слова радше занепокоєно, ніж гордовито). Якби він жив у самому місті (та ще аби мав комп’ютера, котрого в нього не було), Рорі поза всякими сумнівами став би членом бригади Опудала Джо Макклечі.
Рорі заборонили йти на карнавал-молитву-демонстрацію; замість пожирання підозрілих хотдогів і допомоги на тимчасовій автостоянці, батько йому наказав залишитися вдома і подоїти корів. Після того він мусив намастити їм дійки «Вим’яним Бальзамом» [146] – ненависна Рорі процедура.
– А коли цицьки в них блищатимуть, як новенькі, – напоумлював його батько, – тоді прибереш у корівнику і натрусиш їм трохи сіна.
Його було покарано за те, що вчора він, попри заборону батька, наблизився до Купола. І навіть постукав по ньому, Господи помилуй. Апеляція до матері, котра часто його виручала, цього разу не подіяла.
146
«Bag Balm» – цілюща мазь для зменшення подразнення дійок у корів, рецепт якої 1899 року купила в якогось фермера Асоціація молочарів штату Вермонт; американці також широко використовують цей бальзам для лікування невеликих ран і уражень шкіри в людей.
– Ти міг загинути, – сказала Шеллі. – До того ж тато каже, ти встрявав у балачки дорослих.
– Я тільки підказав їм ім’я кухаря! – запротестував Рорі і за це знову отримав потиличника від батька, на що з мовчазним задоволенням споглядав Оллі.
– Занадто ти розумний, це не доведе тебе до добра, – сказав Алден. Ховаючись за батьковою спиною, Оллі показав йому язика. Та це помітила Шеллі… і Оллі й собі дістав потиличника від неї. Але йому вона не заборонила насолоджуватися радощами несподіваного ярмарку.
– І не чіпай той чортів тарантас, – попередив Алден, показуючи на квадроцикл, що стояв під навісом між корівниками № 1 і № 2. – Носи сіно руками. Фізична праця тебе хоч трохи укріпить.
Після того всі нетямущі Дінсмори разом вирушили через поле до тенту Ромео, залишивши одного кмітливого з вилами і великою, як вазон, банкою Вим’яного Бальзаму.
Рорі взявся до роботи похмуро, проте робив усе ретельно; меткий розум не раз заводив його у шкоду, але він був хорошим сином своїх батьків, і думка, щоб абияк робити навіть те, що було йому призначено як покарання, ніколи не спливала йому до голови. Спершу в нього в голові взагалі було порожньо. Він перебував у тому благословенному, бездумному стані, який нерідко виявляється плідним; це той ґрунт, на якому зростають наші найяскравіші мрії і найбільші ідеї (як хороші, так і винятково дурні), щоби зненацька розквітнути, навіть спалахнути негадано. А втім, завжди до них приводить якась вервечка асоціацій.
Коли Рорі почав замітати центральний прохід у першому корівнику (ненависне змащування дійок він вирішив залишити наостанок), звіддаля почулася серія звуків пух-пох-пам, які могли видавати тільки петарди. Звіддаля це трохи скидалося на постріли. Це навело його на згадку про батьківську рушницю калібру.30-.30 [147] , що зберігалася у шафі. Хлопцям торкатися її було суворо заборонено, окрім як під контролем – коли вони стріляли по мішенях, або в мисливський сезон, – але шафа стояла незамкнена і набої теж там лежали, на верхній полиці.
147
Патрон калібру.30-.30 було розроблено 1895 року фірмою «Вінчестер»; сьогодні ці набої з кулями калібру 7,62 мм використовуються у різноманітній мисливській і спортивній зброї, але майже винятково тільки в США.
От тут-то й народилася ідея. Рорі подумав: «Може, мені вдасться прострелити дірку в тому бар’єрі або хоч тріщину зробити?» Перед очима в нього мелькнула картина, яскрава і чітка, ніби він торкається сірником повітряної кульки.
Він кинув додолу мітлу й побіг до будинку. Як у багатьох метких людей (особливо в метких дітей) осяяння затьмарювало йому здатність до розмислу. Якби подібна ідея прийшла в голову його старшому брату (що навряд), Оллі подумав би: «Якщо літак не зміг пролетіти крізь бар’єр і лісовоз на повній швидкості його не пробив, то як зможе куля?» А ще він міг міркувати так: «Я через одну неслухняність вже заробив собі покарання, а це піднесе мою провину до дев’ятого ступеня».