Під куполом
Шрифт:
– А ваш полковник не запропонував ніяких підказок, яким чином шукати той генератор?
– Нічогісінько, – відповів Барбі. – Шукати подібне лайно, такою була колись моя робота. Йому це добре відомо. – Він помовчав, а тоді сам спитав: – Як ви гадаєте, чи не завалявся десь у місті лічильник Ґайґера?
– Я навіть знаю, де саме. У цокольному приміщенні міськради. Точніше, під ним. Там знаходиться старе протиатомне бомбосховище.
– Та ви з мене глузуєте!
– Чорта з два, Шерлоку, – розреготалася вона. – Я робила статтю про це три роки тому. Знімав Піт Фрімен. У цоколі там велика кімната засідань і маленька кухня. А з кухні до сховища веде кілька сходинок. Доволі величеньке приміщення. Побудовано його було в п’ятдесятих, коли величезні кошти закопувалися в землю, що ледь не загнало нас до чорта в пекло.
– «На березі» [114] , – промовив Барбі.
– Йо, приймаю вашу ставку й підвищую її: «Горе тобі, Вавилоне» [115] . Вельми депресивна місцинка. На знімках Піта нагадує фюрербункер перед самим кінцем. Там є щось на кшталт комори – полиці й полиці консервів – та з півдюжини тапчанів. І деяке обладнання постачене урядом. Включно з лічильником Ґайґера.
– Їжа в бляшанках, либонь, дуже посмачнішала за п’ятдесят років.
114
«На березі» – знаменитий роман (1957) британсько-австралійського письменника Невіла Шюта (1899–1960), у якому розповідається про те, як мешканці мирного Мельбурна очікують невідворотної смерті від атмосферних наслідків атомної війни, яка вже знищила все населення північної півкулі.
115
«Горе тобі, Вавилоне» – фраза з Біблії, яка дала назву постапокаліптичному роману (1959) американського письменника Пета Френка (1908–1964), у якому йдеться про життя маленького міста у Флориді після атомної війни.
– Насправді вони замінюють консерви на нові час від часу. Там навіть є маленький генератор, який придбали після одинадцятого серпня. Продивіться міські звіти і побачите, що кожні чотири роки чи близько того виділяються кошти на придбання чогось для сховища. Колись було по триста доларів. Тепер шістсот. Отже, лічильник Ґайґера ви вже собі знайшли. – Вона скинула на нього оком. – Звісно, Джеймс Ренні розглядає всі речі, що знаходяться у міській раді, як свої власні, від горища до бомбосховища, і тому він забажає знати, навіщо вам раптом знадобився лічильник.
– Великий Джим Ренні нічого про це не знатиме, – відповів Барбі.
Вона залишила це зауваження без коментарів.
– Хочете зі мною до редакції? Подивитися виступ Президента, поки я верстатиму газету? Робота, можу вас запевнити, буде швидка й брудна. Одна стаття, півдесятка фотографій для місцевого вжитку, і ніякої реклами осіннього розпродажу в Берпі.
Барбі зважив пропозицію. Завтра в нього багато справ, і не лише куховарство, а й багато інших питань. З іншого боку, якщо він зараз повернеться до свого помешкання над аптекою, хіба він зможе заснути?
– Гаразд. До того ж, можливо, мені не варто було би про це об’язичуватися, але в мене неабиякий талант офіс-боя. І ще я можу зварити скаженої кави.
– Містере, вас прийнято, – вона підняла від керма праву руку, і Барбі ляснув її по долоні.
– Можна мені поставити вам ще одне запитання? Абсолютно не для публікації.
– Звісно, – сказав він.
– Цей фантастичний генератор. Ви вірите, що знайдете його?
Поки вона припарковувалася перед фасадом редакції «Демократа», Барбі зважував шанси.
– Ні, – врешті відповів він. – Це було б надто легко.
Вона зітхнула і кивнула. А тоді вхопила його за пальці.
– Як ви гадаєте, вам допоможе, якщо я молитимуся за ваш успіх?
– Не завадить, – погодився Барбі.
На День Купола в Честер Міллі існувало тільки дві церкви; й обидві постачали протестантський набір товарів (хоча в дуже різних упаковках). Тутешні католики відвідували храм Пресвятої Діви на Чистих Джерелах у Моттоні, а близько десятка міських євреїв, коли відчували потребу в духовній втісі, їздили до синагоги Бет Шалом у Касл Року. Колись у місті була також Унітаріанська церква [116] , але занепала через брак парафіян наприкінці вісімдесятих. Та й ще до того усі погоджувалися з думкою, що то була не церква, а якась ледь не хіпейна божевільня. Тепер у її будівлі містилася крамниця «Нові & Уживані книги».
116
Унітаріанство – започатковане в часи Реформації ліберальне протестантське віровчення, яке відкидає ідею Трійці, визнаючи єдиного Бога; зокрема у XVI–XVII ст. унітаріанські громади існували також в Україні.
Обидва актуальні в Честер Міллі пастори того вечора перебували, як полюбляв висловлюватися Великий Джим Ренні, в «уклінному стані», але тональності їхніх молитов, хід думок і жадання вельми відрізнялися.
Преподобна Пайпер Ліббі, котра проповідувала своїй пастві з кафедри Першої Конгрегаційної церкви, більше не вірила в Бога, хоча не ділилася цим фактом зі своїми вірними. Натомість віра Лестера Коґґінса сягала рівня святого мучеництва або безумства (втім, це ті два слова, які, либонь, означають одне явище).
Преподобна Ліббі, все в тому ж суботньому одязі, в якому вона поралася в себе у дворі – й безперемінно гарна у свої сорок п’ять, щоб симпатично в ньому виглядати, – стояла перед олтарем навколішках майже в суцільній темряві (у Конго не було генератора), а позаду неї розташувався Кловер, її німецький вівчар, пес лежав з понурими очима, уткнувши носа собі в лапи.
– Агов, Несьогосвітній, – покликала Пайпер. Несьогосвітнім вона почала називати Бога віднедавна. На початку осені вона мала для нього інше приватне ім’я – Великий Можливий. А влітку він був Всемогутнім Імовірним. Їй подобалося це ім’я, в ньому вчувалося щось лунке. – Ти знаєш, що зі мною було коїлось… Авжеж, мусиш, я Тобі вже цим повні вуха натуркувала, але сьогодні я тут не для того, щоб знову товкти про те саме. Мабуть, Тобі від цього тільки легше.
Вона зітхнула.
– У нас тут такий безлад, Друже. Маю надію, хоч Ти розумієш, що тут діється, бо сама я аж ніяк. Але ми обоє знаємо, що завтра в цьому приміщенні буде повно людей, котрі шукатимуть, як заведено, небесної підтримки в катастрофічному нещасті.
Тиша стояла в церкві, тиша надворі. «Чарівлива тиша», як казали в старих фільмах. Та хіба вона хоч коли-небудь чула таку дивну тишу в Міллі, та ще й у суботній вечір? Ні машин на вулицях, ні гупання басу якого-небудь чергового бенда, що натрапився зіграти в «Діппері» (ПРЯМО З БОСТОНА! – як завжди писалося в рекламі).
– Я не проситиму Тебе проявити Твою волю, бо не вірю більше, ніби Ти насправді маєш волю. Але про всяк випадок, якщо Ти, врешті-решт, десь там дійсно існуєш – ймовірність така є, і я більш ніж рада це визнавати, – прошу Тебе, допоможи мені сказати їм щось помічне. Надія не на небесах, надія тут, на землі. Бо…
Її не здивували власні сльози. Останнім часом вона часто ридала вголос, хоча завжди робила це на самоті. Мешканці Нової Англії вельми несхвальні щодо сліз у проповідників і політиків.