Під куполом

Кінг Стівен

– Так! – підбадьорилася вона. – Такі ресурси, як ті крилаті ракети!

– Гаразд, якщо від них буде якась користь.

– А чому їй не бути? Він сказав, що кожна має бойову головку на тисячу фунтів.

– Зважаючи на те, як мало ми знаємо про Купол, як можеш ти чи будь-хто з нас знати щось напевне? Звідки нам знати, що ракета не зірве Купол, залишивши кратер завглибшки з милю на тому місці, де стояв Честер Мілл?

Вона збентежено дивилася на нього. Потираючи, розминаючи руками собі поперек у тому місці, де гніздився біль.

– Авжеж, усе в руках Божих, – сказав він. –

І ти права, Ендріє, ракети можуть спрацювати. Але якщо ні, ми залишимося напризволяще, а Головнокомандувач, котрий не здатен допомогти своїм громадянам, не вартий і бризки теплої сечі до холодного нічного горщика, на моє переконання. Якщо їхній обстріл не дасть того результату і якщо вони не пошлють усіх нас до Слави Господньої, комусь доведеться опікуватися нашим містом. Кому краще цим займатися: якомусь приблуді, котрого доторкнувся своєю чарівною паличкою Президент, чи виборним особам, які вже тут є? Розумієш тепер, куди я навертаю?

– Мені полковник Барбара здався цілком здатним, – прошепотіла вона.

– Перестань так його називати! – закричав Великий Джим.

Енді впустив теку, а Ендрія з переляканим зойком зробила крок назад.

Але одразу ж вона стала й випросталася, вмент віднайшовши в собі той, притаманний янкі сталевий стрижень, завдяки якому колись мала хоробрість вперше балотуватися у виборні.

– Не смій кричати на мене, Джиме Ренні. Я тебе знаю ще відтоді, як ти в першому класі вирізав картинки з каталогу «Сіерз» [177] і наклеював їх на кольоровий картон, тож не кричи на мене.

177

«Sears» – сучасна мережа універмагів, що була заснована наприкінці ХІХ ст. як компанія з продажу товарів поштою, знаменита своїми каталогами.

– Ох, дідько тебе забирай, вона образилася. – Хижа усмішка розповзалася тепер від вуха до вуха, перетворивши верхню частину його лиця на якусь дражливу веселу маску. – Як же це нікчемашно недоречно. Але вже пізно, я втомився і вичавив із себе весь денний запас солоденького сиропу. Тож слухай сюди і не змушуй мене повторювати двічі. – Він поглянув собі на годинник. – Зараз одинадцята тридцять п’ять, а я ще до дванадцятої хочу потрапити додому.

– Я не розумію, чого ти від мене хочеш?

Він підкотив очі, немов був не в змозі повірити в таку тупість.

– Коротко? Я хочу знати, чи будеш ти на моєму боці – моєму й Енді, – якщо цей їхній ідіотський план з ракетами нічого не дасть. А не поряд із цим вискочнем з посудомийної машини.

Вона розправила плечі й відпустила спину, за яку було трималася руками. Вона зуміла подивитися йому прямо у вічі, хоча губи в неї тремтіли.

– А якщо я вважаю, що полковник Барбара – містер Барбара, якщо тобі так більше подобається – більш кваліфікований керівник у кризовій ситуації?

– Що ж, обійдуся наразі, перетуди-тебе-в-батька-матір, – відповів Великий Джим. – Хай тобі допоможе твоя висока

мораль. – Голос його впав до бурмотіння, що лякало більше за попередні крики. – Але ж ти приймаєш оті пігулки. Оксиконтин.

Ендрія похолола:

– А що з ними не так?

– Енді має їх чималенький запас, спеціально для тебе, але, якщо ти в цих перегонах вибираєш не того коня, пігулки можуть просто розчинитися. Правильно я кажу, Енді?

Енді почав мити кавоварку. Вигляд у нього був нещасний, він уникав погляду неспокійних очей Ендрії. Але з відповіддю не забарився.

– Так, – підтвердив він. – У такому випадку може трапитися, що я їх просто висиплю до унітаза в аптеці. Небезпечно тримати такі наркотики в цілком відрізаному від світу місті.

– Ти не маєш права! – скрикнула вона. – У мене є рецепт!

Великий Джим почав лагідно.

– Єдиний рецепт, який тобі зараз потрібен, це триматися людей, котрі знають це місто найкраще, Ендріє. Наразі це єдиний різновид рецепта, від якого тобі буде хоч якась користь.

– Джиме, мені потрібні мої пігулки, – вона почула, як тремтить її голос, точно, як у її матері в останні, найгірші роки, коли вона вже не вставала з ліжка, і Ендрія ненавиділа себе за це. – Я їх дуже потребую!

– Знаю, – сказав Великий Джим. – Бог випробовує тебе великим болем. («Не кажучи вже про гидомирну залежність від наркотику», – подумав він.)

– Просто роби, що слід, – включився Енді. Очі його в темних ободах були сумними й переконливими. – Джим найкраще знає, що треба нашому місту, і завжди знав. Не потрібно, щоб якийсь чужак розповідав нам, як робити нашу справу.

– Якщо я так робитиму, чи отримуватиму я мої таблетки проти болю?

Обличчя Енді освітилося посмішкою:

– Безперечно! Можливо, я навіть на свою відповідальність трохи підвищу дозу. Скажімо, на день на сто міліграмів більше? Хіба тобі не піде на користь? Вигляд ти маєш вкрай незадовільний.

– Мабуть, мені варто було б трохи збільшити, – глухо відповіла Ендрія. Голову вона похилила. Вона не пила алкоголю, ані келишка вина після випускного балу, коли їй там стало так зле, ніколи не викурила жодного косяка, зроду не бачила кокаїну, окрім як по телевізору. Вона була чудовою жінкою. Дуже приємною особистістю. Тож яким чином вона потрапила в таку пастку? Коли впала, ідучи по пошту до своєї скриньки? І одного цього достатньо, щоб перетворити когось на залежну від наркотику особу? Якщо це так, то як же це несправедливо. Як жахливо. – Але тільки на сорок міліграмів. На сорок, і не більше, цього мені буде достатньо, гадаю я.

– Ти певна? – спитав Великий Джим.

Зовсім не була вона певна. Тут-то й ховався диявол.

– Ну, либонь, на вісімдесят, – сказала вона, втираючи сльози з обличчя. А потім пошепки: – Ви мене шантажуєте.

Той шепіт був ледь чутний, але Великий Джим дочув. Ступив крок до неї. Ендрія відсахнулася, проте Великий Джим лише взяв її за руку. Ніжно.

– Ні, – промовив він. – Це був би гріх. Ми тобі допомагаємо. А навзаєм хочемо лиш одного: щоб ти допомагала нам.

10