Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— То я для тебе дійсно цей… Твій чоловік?
Вона подивилася сором’язливо і водночас уперто.
— Атож, за той коротенький час, що ти перебував тут, мені сподобалося вважати тебе ним. Скажеш, я не права, Роланде?
Він різко мотнув головою. Приємно було знову стати чоловіком якоїсь жінки, нехай навіть на короткий час.
Вона побачила в його жесті щирість, і лице її посвітлішало. Погладила його по худій щоці.
— Нам пощастило зустрітися, Роланде, справді ж? Зустрітися в Кальї.
— Атож, леді.
Вона торкнулася того, що залишилося від його правої руки, а тоді правого стегна.
— А як твої рани?
Їй він не міг брехати.
— Лютують.
Вона кивнула, потім взяла його за ліву руку, яку йому вдалося вберегти від почвар омарів.
— А ця?
— В порядку, — сказав він, хоча й відчував у ній глибокий біль. Притаєний. Той, що чекає свого моменту, щоб оприявнитися. Розаліта називала це сухим крутієм.
— Роланде! — промовила вона.
— Га?
Очі її дивилися на нього спокійно. Вона так і не відпускала його ліву руку, потискуючи її, визбируючи її таємниці.
— Кінчай свої справи якомога швидше.
— Така твоя порада?
— Атож, серце моє. Поки твої справи не кінчили тебе.
ТРИ
Едді сидів на задньому ганку будинку панотця, поки не залягла ніч і день, який ці фолькен від сьогодні називатимуть Днем перемоги на Східному Шляху, відійшов в історію (де він перетвориться на міф… звісно, за тієї умови, що світ триматиметься купи достатньо довго для того, щоб це відбулося). Звуки бучного святкування у місті значно поголоснішали, Едді навіть почав усерйоз загадуватися, чи не спалять вони там геть центральну вулицю. А його це обходить? Аніскілечки. Ще й докинув би: гуляй, дитино, доки твоя година. Поки Роланд, Сюзанна, Джейк, Едді та три жінки — вони себе називали Сестри Орізи — билися з Вовками, решта фолькен Кальї трусилися в місті або ж ховалися біля річки в рисових очеретах. Якихось десять років мине — та де там, навіть п’ять! — і вони переповідатимуть одне одному, як одного осіннього дня, стоячи пліч-о-пліч із стрільцями, наваляли кому треба.
Це було несправедливо, і в глибині душі він розумів, що це несправедливо, але ніколи за все своє життя він не почувався таким безпорадним, таким розгубленим, а отже, і плюгавим. Він наказував собі не думати про Сюзанну, не загадуватись, де вона зараз може бути і чи народилося вже її демонічне дитя, а натомість все думав і думав про неї. Вона вирушила до Нью-Йорка, принаймні це він знав напевно. Але в який час? Там люди їздять при газовому світлі у двохколісних екіпажах чи, може, користуються антигравітаційними таксі на реактивній тязі, якими кермують продуковані «Північним центром позитроніки» роботи?
А чи жива вона ще взагалі?
Він викинув би з голови ці думки, якби міг, але розум така жорстока річ. Сюзанна ввижалася йому в якійсь канаві у Альфабет-Сіті, [1] зі свастикою вирізаною в неї на лобі і повішеною на шиї табличкою ВІТАННЯ ВІД ВАШИХ ДРУЗІВ З ОКСФОРД-ТАУНА.
У нього за спиною прочинилися кухонні двері в будинку священика. Почулося м’яке чалапання босих ніг (слух у нього тепер був гострий, добре налаштований, як і решта його вбивчої зброї) і клацання кігтів. Джейк з Юком.
1
Альфабет-Сіті — відома своїм поліетнічним населенням частина району Іст-Вілідж на Мангеттені в районі авеню, які мають назви: A, B, C, D.
Хлопець усівся поруч з ним в Каллагенове крісло-гойдалку. Він залишався одягненим і не зняв з себе саморобної кобури. Там містився «рюгер», який Джейк вкрав у свого батька того дня, коли втік з дому. Сьогодні від нього відгонило… ні, не кров’ю. Поки що ні. Мастилом? Едді криво посміхнувся. Мало в цьому гумору.
— Не можеш заснути, Джейку?
— Ейку, Ейку, — погодився Юк і розпластався на дошках підлоги біля ніг у Джейка, поклавши морду між лапами.
— Ні, не можу перестати думати про Сюзанну, — відповів Джейк, трохи помовчав і додав, — і про Бенні.
Едді розумів, що це природньо, хлопець бачив, як прямо в нього на очах розірвало його друга, як тут не думати про нього, але водночас Едді підступив до горла гіркий клубок ревнощів, ніби весь жаль Джейка мусив би належати дружині Едді Діна.
— Винен той хлопець Тейвері, — сказав Джейк. — Саме він. Запанікував. Побіг. Зламав собі гомілку. Аби не він, Бенні був би зараз живий…
А потім дуже стиха — Едді був певен, у того хлопця серце б похололо, якби він таке почув, — Джейк завершив:
— Френк… скурвий… Тейвері.
Едді простягнув руку, яка не бажала втішати, і змусив її торкнутися голови хлопця. Волосся в того було довге. Давно немите. Чорт забирай, воно потребувало стрижки. Потребувало матері, котра б точно знала, як про цього хлопця подбати. Нема тут матері, принаймні для Джейка. А ось вам і маленьке чудо: даруючи втіху, Едді й сам відчув полегшення. Не так, щоб аж, та хоч трішечки.
— Відпусти, — промовив він. — Що сталося, те сталося.
— Ка, — гірко погодився Джейк.
— Кай-єт, ка, — підтакнув Юк, не підводячи морди.
— Амінь, — проказав Джейк і розсміявся.
Від цього сміху війнуло тривожним холодком. Джейк витяг «рюгер» з саморобної кобури і подивився на нього.
— Цей револьвер пройде, бо він родом з того боку. Так каже Роланд. Та й інші, мабуть, теж, бо ми не стрибатимемо у тодеш. А як ні, то Хенчик сховає їх у печері, а потім ми за ними, може, ще повернемось.
— Якщо ми потрапимо до Нью-Йорка, — сказав Едді, — там повно зброї. Ми собі знайдемо.
— Не такої, як у Роланда. Я збіса сподіваюся, що мій пройде. Жодної зброї не залишилося в жодному зі схожих на цей світів. Гадаю, так.
Едді тримався такої ж думки, але не вважав за потрібне її висловлювати. У місті прогриміло, і потому настала тиша. Вщухає гуляння. Нарешті вщухає. Завтра безперечно сьогоднішнє поголовне святкування продовжуватиметься цілий день, але вже поменшає п’яних, а притомних побільшає. Роланда з його ка-тетом чекатимуть, щоб привітати як почесних гостей, але якщо боги творіння виявлять свою ласку і двері відчиняться, їх тут уже не буде. Уполювати Сюзанну. Відшукати її. Геть з голови полювання. Це буде пошук.