Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
«Але вона вже відійшла тим самим шляхом і тепер це просто старі двері, що не… — Едді намагався втримати думку, та не зміг: — Ведуть нікуди».
Він обернувся до Хенчика, обурений раптовим дрижанням сліз на своїх очах, але не в змозі їх зупинити.
— Нема тут більше магії, — мовив він. І голос його звучав жалюгідно від відчаю. — Нічого нема за цими сучими дверима, лише гниле повітря та кам’яні уламки. Ти просто дурень, і я не менший.
Навколо них всі охнули з переляку, та Хенчик поглянув на Едді, ледь не підморгнувши.
— Люїс, Тонні! — гукнув він мало не грайливо. —
Двоє молодих здорованів з короткими бородами й заплетеним у довгі коси волоссям виступили наперед. Судячи з того, як вони тримали дрючки, чотирифутової довжини кофф з залізного дерева був таки важкеньким. Вони поставили його перед Хенчиком.
— Відкрий його, Едді з Нью-Йорка.
Тонні й Люїс подивилися на нього запитально й трохи злякано. Старші манні, помітив Едді, спостерігали з якоюсь жадібною цікавістю. Він гадав, потрібно кілька років, щоб цілком осягнути екстравагантну химерність манер манні; у Люїса й Тонні все було ще попереду, однак поки що вони не перейшли рівень банальщини.
Хенчик кивнув помітно нетерпляче. Едді нахилився й відчинив ящик. Той піддався легко. На ньому не було замка. Всередині лежала шовкова тканина. Хенчик прибрав її помахом, гідним чарівника, відкривши вагадло на ланцюжку. Едді ця штука здалася схожою на старомодну дитячу дзигу, до того ж вона й зблизька не була такою великою, як він очікував. Либонь, вісімнадцять дюймів завдовжки від вузького кінчика до ширшої голівки, зроблена з якоїсь жовтуватої деревини, масної на вигляд. Її срібний ланцюжок обхоплював петлею кришталевий циліндр, встановлений на кришці ящика.
— Візьми-но, — промовив Хенчик, а коли Едді кинув погляд на Роланда, волосся навкруг рота старигана розійшлося і той в напрочуд цинічній усмішці продемонстрував набір абсолютно білих зубів. — Навіщо це ти дивишся на свого діна, юний шмаркачику? Магія полишила це місце, ти сам так щойно казав! А звідки тобі це знати? Авжеж… скільки тобі років… двадцять п’ять?
Захихотіли манні — ті, що стояли ближче й почули цей жарт, — самі здебільшого не старші за двадцятип’ятирічних.
Сповнений гніву на старого паразита — та й на себе самого не менше, — Едді нахилився до ящика. Хенчик зупинив його руку.
— Не торкайся самого вагадла. Якщо не хочеш, щоб твої яйця й лайно розлетілися навсібіч. Берися за ланцюг, що не ясно?
Проте Едді все одно потягнувся до вагадла, він уже встиг виставити себе дурником перед цими людьми і не бачив причини, щоб не довершити справу, але перехопив похмурий погляд Джейкових сірих очей і передумав. Дув сильний вітер, вихолоджував піт, яким він покрився, підіймаючись сюди, його трусило. Едді знову простяг руку, взявся за ланцюжок і обережно відмотав його з циліндра.
— Витягай, — наказав Хенчик.
— А що трапиться?
Хенчик кивнув так, ніби Едді сказав щось путнє.
— А ось побачимо. Давай, витягай.
Едді так і зробив. Пам’ятаючи про видимі зусилля, з якими двоє парубків несли ящик, він здивувався, яким легким виявилося вагадло. Підіймати його було не важче за пір’їну, приторочену до чотирифутової довжини делікатного ланцюжка. Руку з обплетеними ланцюжком пальцями він тримав на рівні очей.
Едді вже збирався знову спитати Хенчика, що саме той очікував побачити, але перш ніж відкрив рота, вагадло почало потроху гойдатися туди-сюди.
— Я нічого не роблю, — заявив Едді. — Принаймні не намагаюся, це воно, либонь, од вітру.
— Гадаю, що навряд, — сказав Каллаген. — Жодного вітру не…
— Тихо! — гукнув Кантаб, і зробив це з таким страхітливим виглядом, що Каллаген ураз замовк.
Едді стояв обличчям до печери, а позаду нього внизу розляглася вся долина пересохлих ручаїв і більша частина Кальї Брин Стерджис. Мрівся вдалечині сіро-зелений ліс, крізь який вони пробиралися сюди, — остання частка Серединного світу, до якого їм більше ніколи не повернутися. Поривом вітру йому відкинуло чуб з лоба, і раптом він почув дзижчання. Ні, не почув. Дзижчало у нього перед очима, в його руці, у тій, розчепірені пальці якої обплітав ланцюжок. Дзижчало у нього в руці. І понад те — в його голові.
На протилежному кінці ланцюжка, десь на висоті правого коліна Едді, коливання вагадла стало більш помітним, воно набуло амплітуди маятника. Едді зрозумів дивну річ: з кожним похитом, досягаючи краю амплітуди, вагадло важчало. Відчуття було, ніби тримаєшся за щось, що тягне надзвичайно потужна відцентрова сила.
Амплітуда дедалі збільшувалася, гойдання вагадла пришвидшувалося, тяга дужчала. А тоді…
— Едді! — це гукнув Джейк, чи то у захваті, чи щоб застерегти. — Ти бачиш?
Звісно, він бачив. Тепер вагадло з кожним похитом почало мерхнути. При цім руку Едді тягнуло донизу ще дужче. Щоб не впустити вагадло, йому довелося підтримувати праву руку лівою, і тепер його стегна хиталися в одному ритмі з вагадлом. Раптом Едді пригадав, де він стоїть — приблизно на висоті семиста футів над рівниною. Ця крихітка легко висмикне його за край, якщо її не зупинити. А якщо йому не вдасться скинути ланцюжок з руки?
Пробивне вагадло хитнулося праворуч, намалювавши в повітрі невидиму посмішку, набираючи ваги на шляху до краю своєї дуги. Нараз дрібна дерев’яна іграшка, яку він з такою легкістю щойно був дістав з ящика, здалося, почала важити шістдесят, вісімдесят, сто фунтів. А коли вона затрималася в крайній точці своєї дуги, на мить застигши між рухом і силою тяжіння, він зрозумів, що бачить крізь неї Східний Шлях, та не просто ясно, а наближено. Вагадло Бранні знову вирушило у зворотну путь і гунуло внизу, скинувши вагу. Але коли воно почало дертися вгору, цього разу ліворуч…
— Окей, мені вже ясно! — заволав Едді. — Хенчику, зніми з мене цю штуку. Чи хоч би зупини її якось!
Хенчик мовив єдине слово, та так утробно, ніби хтось висмикнув ногу з багнюки. Вагадло не уповільнювалося, поступово зменшуючи амплітуду гойдання, воно просто застигло; і знову висіло на висоті коліна Едді, націлившись кінчиком на його ступню. Якусь мить дзижчання в його руці й голові ще тривало. А тоді й воно вщухло. А після того вже й бентежне відчуття тяжкості вагадла розсіялося. Чортова штучка знову важила, мов пір’їна.