Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— Ти не маєш можливості взнати точно, який зламався? — прискіпливо вдивлявся Роландові в обличчя Каллаген.
Роланд похитав головою.
— Я знаю одне, Джейк має рацію — це не наш Промінь. Якби це був наш, нічого б не встояло на сто миль навкруг Кальї Брин Стерджис. А може, й на тисячу миль, хтозна? Навіть птахи попадали б з неба, обсмалені.
— Ти говориш про Армагеддон, — тихо, тривожним голосом прорік Каллаген.
Роланд мотнув головою, проте начебто й не заперечуючи.
— Мені незнайоме це слово, панотче, але, безперечно, я маю на увазі
— Ти точно впевнений у цьому? — глухо запитала Роза.
Роланд кивнув. Одного разу він уже був пережив це, коли повалився Ґілеад і його цивілізація, як він тоді зрозумів, скінчилася. Тоді й пустився він берега, вирушив у мандри з Катбертом, Аланом, Джеймі та ще кількома іншими з їхнього катету. Тоді обломився один з шести Променів, і, майже напевне, він не був першим.
— Скільки Променів залишилося, скільки їх ще підтримують Вежу? — спитав Каллаген.
Схоже було, що Едді вперше зацікавився чимось, окрім долі своєї зниклої дружини. Тепер він дивився на Роланда ледь не уважно. А чом би й ні? Врешті-решт, це було ключове питання. — Все в світі служить Променю, — так кажуть, хоча насправді все служить Вежі, Вежу утримують Промені. І якщо вони переломляться…
— Два, — промовив Роланд. — Залишилося щонайменше два, я гадаю. Цей, що йде через Калью Брин Стерджис, та ще один. Хоча бозна, скільки часу вони ще протримаються. Нам треба поспішати.
Едді заціпенів.
— Якщо ти вважаєш, що ми можемо вирушити без Сюзі…
Роланд нетерпляче струснув головою, ніби кажучи Едді, щоб той не клеїв дурня.
— Нам не пробитися без неї до Вежі. Наскільки я розумію, нам також не пробитися туди й без малюка Мії. Все в руках ка, і як казали у моїй країні: ка не має ані серця, ані розуму.
— От із цим я погоджуюсь, — сказав Едді.
— Ми можемо отримати іншу проблему, — сказав Джейк.
Едді несхвально подивився на нього.
— Нам не потрібні інші проблеми.
— Я розумію, проте… а що, як цей землетрус заблокував вхід до печери? Або… — Джейк завагався, а тоді неохоче виклав те, чого саме він насправді боявся. — Якщо зовсім її обвалив?
Рука Едді метнулася вперед, він вхопив Джейка за сорочку й рвонув на себе.
— Замовкни. Не смій навіть думати про таке.
Тепер вони вже почули голоси, що долітали з міста. Либонь, знову фолькен збираються на майдані, здогадався Роланд. І вкотре подумав, що про минулий день, а тепер і про цю ніч у Кальї Брин Стерджис згадуватимуть тисячу років. Звісно, якщо так довго ще простоїть Вежа.
Едді відпустив Джейка і раптом поплескав по тому місцю на сорочці, за яке був ухопився, ніби хотів розгладити там зморшки. Посміхнувся силувано, від чого його лице набуло хворобливого старечого вигляду.
Роланд обернувся до Каллагена.
— Чи точно манні з’являться завтра вранці? Ти знаєш цю породу краще за мене.
Каллаген знизав плечима.
— Хенчик — людина слова. А от чи переконає він своїм словом інших після того, що тільки-но трапилося… От цього, Роланде, я не можу знати.
— Краще б йому пощастило, — похмуро промовив Едді. — Так буде краще для нього.
Роланд з Ґілеаду запитав:
— Хто хоче зіграти в «погляньте»?
Едді вирячився, не в змозі такому повірити.
— Нам не заснути до самого світанку, — пояснив стрілець. — Мусимо якось вбити час.
Тож вони сиділи за картами (грали в «погляньте»), і раз за разом вигравала Розаліта, записуючи рахунок на грифельній дошці; ані сліду тріумфу не помічалося на її обличчі — на ньому взагалі не відбивалося жодних емоцій, які міг би вгадати Джейк. Йому кортіло спробувати «доторк», проте він вирішив, що неправильно було б використовувати своє чуття без дійсно поважної причини. Піддивлятися, що криється за «покерним» виразом обличчя Рози, це було б те саме, що зазирати їй під спідницю. Або підглядати, як вони кохаються з Роландом.
Тим часом гра тривала, і вже коли почав світлішати обрій на північному сході, Джейк нарешті здогадався, про що вона весь час думає, бо й сам він думав про те саме. Від сьогодні й до самісінького кінця десь в глибинах свідомості всі вони будуть перейматися думкою тільки про ті два останні Промені.
Очікуватимуть, що якийсь з них, а то й обидва, переломляться. Чи вони будуть десь вишукувати сліди Сюзанни, чи Роза стоятиме в себе вдома біля плити, чи навіть Бен Слайтмен сидітиме на ранчо Воуна Айзенгарта в жалобі за своїм мертвим сином, — усі вони відтепер думатимуть про одне й те саме: їх залишилося тільки два, а Руйначі і вдень і вночі працюють проти них, вгризаються, нищать Промені.
Скільки часу залишилося до того, як усе скінчиться? І як саме воно скінчиться? Чи вони почують всеосяжний гуркіт, коли поваляться оті темно-сірі кам’яні брили? Чи небо роздереться навпіл, мов якась благенька ганчірка, і звідти посиплються жахиська, що живуть у темряві тодешу? Чи вистачить їм часу, щоб скрикнути? Чи настане потім потойбічне життя, чи навіть Небо й Пекло будуть геть знищені падінням Темної вежі?
Він подивився на Роланда і послав йому найчіткішу, на яку тільки спромігся, думку: Роланде, допоможи нам.
І отримав відповідь, яка наповнила його мозок холодною втіхою (ой-ой, втіха, що дарує холод, краща за повну її відсутність): Якщо зможу.
— Погляньте, — промовила Розаліта і виклала свої карти. Вона зібрала Жезли — це вже само по собі високий клас, — і все вінчала Дама Смерті.
ЗАСПІВ:
Комала-кам-ком! Ось молодик з револьвером, Він утратив свою милу, Коли вона кинулась бігом.