Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
Поряд із Сюзанною йшла гарна біла молодичка з роздутим черевом, подряпаними ногами і чорним волоссям до плечей.
Вони якраз проходили повз фальшивий фасад салуну з пафосною вивіскою ФЕДІКСЬКИЙ ГУД-ТАЙМ САЛУН, БАР І ТАНЦ-ЕМПОРІУМ, на ній була вилиняла картата сукня, котра аж так підкреслювала фігуру цієї ось-ось породіллі, що виглядало це якимсь ледь не апокаліптичним вибриком. Гуарачі, в які вона була взута на замковій вежі, поступилися місцем стоптаним, обшарпаним чоботам. Обидві вони були взуті в чоботи, їхні підбори лунко рокотали по дерев’яному хіднику.
З чергового занехаяного бару далі по дорозі долинули рвані звуки якогось зухвалого рег-тайму, [82]
А двійко хлопців у салуні «Маламут» затіяли стрільбу! [83]
Вона не здивувалася, прочитавши на двостулкових дверцятах напис: СЕРВІСІВ САЛУН МАЛАМУТ.
Вона трохи стишила ходу, щоб кинути погляд поверх дверцят, які мали форму кажанячих крил, і побачила хромоване піаніно, яке грало саме собою, укриті пилом клавіші підскакували й падали, усього лише механічний мюзик-бокс, без сумніву, випущений безмежно популярним «Північним центром позитроніки» розважає порожнечу, якщо не рахувати мертвого робота та двох скелетів у дальньому кутку, зайнятих довершенням процесу власного розкладання — перетворенням себе з кістяків на пил.
82
Популярний у 1897–1918 pp. жанр американської танцювальної музики з характерним синкопованим, «рваним» ритмом.
83
Фраза з вірша «Перестрілка в Дена Макгру» (1907) поета шотландського походження Роберта Вільяма Сервіса (1874–1958), якого прозвали «Канадським Кіплінгом» та «Бардом Юкону» (в стрілянині одне одного застрелили хазяїн салуну та золотошукач, чий мішечок із золотом дістався їхній спільній коханці); маламут — порода їздових собак на Алясці.
Ще далі, наприкінці єдиної в цьому місті вулиці, забовваніла замкова стіна. Така висока і широка, що вона загородила собою ледь не все небо.
Раптом Сюзанна зацідила собі кулаком у скроню. Потім простягнула руки перед собою і клацнула пальцями.
— Що це ти таке робиш? — спитала Мія. — Прошу, скажи мені.
— Перевіряю, чи я насправді тут. Чи я реальна.
— Ти реально тут.
— Здається, так і є. Але яким чином?
Мія похитала головою, показуючи, що сама не знає. Якраз у цьому Сюзанна схильна була їй повірити. Від Детти теж не пролунало заперечень.
— Тут зовсім не так, як я очікувала, — сказала Сюзанна, озираючись навкруги. — Зовсім не такого я чекала.
— Ні? — перепитала її компаньйонка, і то без особливої зацікавленості. Мія рухалась тією незграбною, але на диво симпатичною качиною ходою, що, схоже, найкраще пасує жінкам на останній стадії вагітності. — А чого саме ти очікувала, Сюзанно?
— Гадаю, чогось більш середньовічного. Більш схожого на оце. — Махнула вона рукою в бік замку.
Мія знизала плечима, ніби кажучи: дарованому коневі зуби не лічать, а тоді спитала:
— А та, інша, з тобою? Ота нахаба?
Вона мала на увазі Детту. Звісно.
— Вона завжди зі мною. Вона така сама частка мене, як малюк — частка тебе.
Хоча Сюзанну не переставало мучити питання, яким це чином завагітніла саме Мія, якщо відтрахали саме її, Сюзанну.
— Свого я скоро народжу, — промовила Мія. — А тобі ж ніколи не позбутися тієї своєї частки?
— Я думала, що вже позбулася, — чесно відповіла їй Сюзанна. — Та вона повернулася. Гадаю, головно, щоб мати справу з тобою.
— Я її ненавиджу.
— Знаю.
Сюзанна знала й більше того. Мія також боялась Детти. Боялася її вельми сильно.
— Якщо вона встряватиме, нашій балачці кінець.
— Вона з’являється, коли їй самій заманеться, — знизала плечима Сюзанна. — І не питає в мене дозволу.
Попереду на їхнім боці вулиці виднілася арка з написом над нею:
Сюзанну зацікавив не цей напис, а дві речі, які вона побачила поза ним, на брудній станційній платформі: понівечена дитяча лялька, від якої залишилася тільки голова й одна розчавлена рука, та усміхнена маска, що лежала трохи віддалік. Хоча та маска була на вигляд ніби зроблена зі сталі, здавалося, вона вже майже геть зогнила, мов плоть. З її усміхненого рота стирчали собачі ікла. Очі скляні. Лінзи, не сумнівалась Сюзанна, теж напевне продукт «Північного центру позитроніки». Навкруг маски валялися рвані клаптики зеленої тканини, безперечно, то були рештки від каптура цієї штуки. Сюзанна легко вловила зв’язок між рештками ляльки та рештками Вовка; її мамуня, як іноді полюбляла казати чоловікам Детта (особливо тим, налаштованим на трах на паркінгу біля придорожньої забігайлівки), не дуреп ростила.
— Так ось куди вони їх приволікали, — промовила вона. — Ось куди Вовки приволікали захоплених ними двійнят з Кальї Брин Стерджис. Це тут вони їх що — препарували?
— Не лише з Кальї Брин Стерджис, — байдуже підтвердила Мія. — Авжеж, атож, а звідси вони дитяток тягали далі. Те місце ти також упізнаєш, я не маю в цім сумнівів.
Вона махнула рукою, показуючи по той бік єдиної вулиці Федіка і далі. Остання споруда, якою перед самим замком закінчувалося це місто, була довгим металевим бараком «Квонсет» [84] з брудними гофрованими стінами й іржавим напівкруглим дахом. Всі вікна цієї будівлі — з того боку, що бачила Сюзанна, — забито дошками. Вздовж стіни також тягнулася сталева рейка конов’язі, до якої були припнуті близько сімдесяти коней, усі сірі. Деякі з них вже попадали й лежали, відкинувши копита. Кілька коней, почувши жіночі голоси, повернули до них голови, та так і застигли. Якось зовсім не по-кінському, але ж вони й не були справжніми кіньми. А були вони роботами або кіборгами, чи як там ще їх назвав Роланд. Схоже було, що чимало з них вже своє відбігали, зносилися.
84
Quonset — металева будівля ангарного типу, розроблена в США під час Другої світової війни.
— Це ще один Доґан, чи не так? — спитала Сюзанна.
— Ну, і так, і ні, — відповіла Мія. — Насправді це Доґан усіх Доґанів.