Пісня Сюзанни. Темна вежа VI
Шрифт:
— Куди Вовки тягали дітей.
— Атож, і знову будуть їх тягати, — сказала Мія. — Бо робота Короля просуватиметься далі після того, як той безлад, що його створив твій приятель стрілець, уже минеться. Щодо цього я не маю ніяких сумнівів.
Сюзанна подивилися на неї вельми здивовано.
— Як ти можеш так спокійно казати про такі жахи? — спитала вона. — Вони привозять сюди дітей, вишкрібають їм голови, немов… немов гарбузи. Дітей, які нікому не робили
Мія спалахнула, але витримала Сюзаннин прискіпливий погляд.
— Кожен мусить іти тим шляхом, на який його наставило ка, Сюзанно з Нью-Йорка. Мій шлях — виносити малюка, виростити його і таким чином покласти край пошукам твого діна. І його життю.
— Дивно, як кожен тут гадає, ніби точно знає, що саме йому призначено ка, — сказала Сюзанна. — Тобі самій це не дивно?
— Я гадаю, ти намагаєшся глузувати з мене, бо сама боїшся, — спокійно відповіла їй Мія. — Продовжуй, якщо тобі від цього легше, давай.
Вона розвела руки і вклонилася, злегка нахилившись над своїм великим черевом.
Вони зупинилися на хіднику перед крамницею, вивіска якої повідомляла: КАПЕЛЮШКИ & ДАМСЬКИЙ ОДЯГ, Федікський Доґан стояв напроти, на тому боці вулиці. Сюзанна подумала: «Перебийся день, не забувай, це також твоє завдання тут. Тягни час. Затримай те курйозне тіло, що ми його тепер, здається, маємо на двох, у тому дамському туалеті якомога довше».
— Я не глузую, — сказала Сюзанна. — Лише пропоную тобі поставити себе на місце інших матерів.
Мія сердито замотала головою, її антрацитове волосся пурхало вище вух і каскадом спадало їй на плечі.
— Я не впливаю на їхні долі, леді, а вони не впливають на мою. Дозволь мені поберегти мої сльози. То ти слухатимеш мою розповідь чи ні?
— Так, прошу.
— Тоді давай сядемо, бо в мене дуже втомилися ноги.
ДЕСЯТЬ
Кілька хирлявих фасадів назад, у тому напрямку, звідки вони прийшли, їм трапився салун «Джин-Паппі», а в ньому й стільці, які ще могли витримати їхню вагу, але сам салун, що тхнув порохом смерті, їм аж ніяк не сподобався. Стільці вони витягли на хідник, де врешті Мія й усілася, зітхнувши з явним полегшенням.
— Скоро, — промовила вона. — Скоро ти розродишся, Сюзанно з Нью-Йорка, і я також.
— Можливо, але я все одно нічого не розумію. А найважче мені зрозуміти, чому ти рвешся до того Сейра, хоча напевне знаєш, що він служить Багряному Королю.
— Тихше! — застерегла її Мія.
Вона сиділа, розчепіривши ноги, виставивши вперед черево, утупивши погляд у порожню вулицю.
— Саме
Сюзанна здригнулась, почувши ім’я одвічного ворога Роланда. Мія поглянула на неї з похмурою усмішкою.
— Бачу, тобі відоме це ім’я. Тож, таким чином, либонь, наша балачка буде коротшою. Знають боги, забагато ми балакали останнім часом, як на мене; не для того я прийшла у цей світ. Я з’явилася, щоб виносити мого малюка і зростити його. І лише для цього.
Сюзанна не спромоглася на відповідь. Хай убивство було її фахом, наразі її завданням було вбивство часу, але, по правді, від Міїної однобокої настирливості її вже почало нудити. Не кажучи вже про те, що вона її лякала.
Мія ніби підслухала її думки.
— Я така, як є, і мені цього достатньо. Якщо іншим — ні, що мені з того? Плювати мені на них!
«Говорить, як Детта Волкер у найзлостивіші її моменти», — відзначила собі подумки Сюзанна, але промовчала. Не реагувати словами здавалося їй безпечнішим.
Витримавши паузу, Мія провадила далі.
— А втім, я б збрехала, якби промовчала про те, що прихід сюди не навертає до мене… деяких спогадів. Ага!
По цьому вона раптом вибухнула сміхом. Не менш раптовим було те, що сміх її звучав дзвінко і мелодійно.
— Розкажи свою історію, — попросила Сюзанна. — Розкажи мені нарешті її всю. Ми маємо час до того, як знов почнуться перейми.
— Ти так кажеш?
— Кажу. Розповідай.
Якийсь час Мія просто дивилася на вулицю, укриту запилюженим оґґаном і сумною атмосферою давнього запустіння. Чекаючи, коли розпочнеться розповідь, Сюзанна вперше звернула увагу на застиглість позбавленого тіней Федіка. Бачила вона все дуже чітко, в тутешньому небі не висів місяць, як було на замковій галереї, але вона вагалась би назвати цей час денним.
«Тут відсутній час, — промовив усередині неї голос, невідомо чий. — Це проміжна місцина, Сюзанно, це місце, де тіні скасовано, а час затаїв свій подих».
А потім Мія розповіла їй свою історію. Вона виявилась коротшою, ніж очікувала Сюзанна (коротшою, ніж їй хотілося, пам’ятаючи настанову Едді згаяти день), але багато чого стало зрозумілим. Навіть більше того, на що сподівалася Сюзанна. Слухала вона з наростаючою люттю, а чом би й ні? Схоже, що її не просто було згвалтовано того дня посеред кола з каменів і кісток. Її ще й пограбували — дивнішого пограбування не випадало жодній жінці на світі.
І грабіж цей ще тривав.
ОДИНАДЦЯТЬ
— Глянь-но туди, може, тебе це розрадить, — промовила черевата жінка, що сиділа поряд із Сюзанною на дерев’яному хіднику. — Подивися й побачиш Мію до того, як вона отримала це ім'я.
Сюзанна скинула оком вулицю. Спершу нічого не побачила, окрім загубленого якимсь возом колеса, потрісканих (і давно висохлих) ваганів та сріблястої зірочки, що була, либонь, коліщатком, яке відпало від остроги невідомого ковбоя.