Північна зірка
Шрифт:
— Що це?
Бєльський стенув плечима:
— У Галактиці сто мільярдів зірок…
Я знову надів окуляри і подивився на край галявини, що білів ромашками. Тепер я бачив океан і міст, що величезною дугою провисав над його поверхнею. Дуга обривалася там, де закінчувалися ромашки, і міст, здавалося, висів у синяві повітря і води. Міст був металевий, легкий, ажурний і зовсім пустий. Марно вдивлявся я у білу смужку шосе, прокладеного посередині мосту, дорога була безлюдна.
— Бачу міст, — сказав я.
— На мосту нічого? — запитав Бєльський.
— Пусто.
— От і я, — сказав Бєльський, — скільки
Він пройшов далі і наблизив до ромашок мікрофон свого приладу. Я почув знайомий гомін хвиль.
— Дихання моря…
— Вслухайтесь, — порадив Бєльський.
У плюскоті хвиль я розрізнив тихий скрадливий шепіт — фрази, періоди, строфи… А міст був пустий. У вухах звучало, шепотіло, мовби океан був живий і розмовляв сам із собою.
— Дивовижно! — Я передав окуляри Борису Андрійовичу.
Він мовчки склав їх і сховав до кишені.
— Дивовижно! — повторив я. — Ви кому-не-будь розповідали про це? Взяли патент на винахід?
Бєльський зиркнув на мене короткозорими довірливими очима, — слово честі, мені подобався цей відкритий, трохи розгублений погляд старого.
— Патенту не взяв, — заговорив він. — Я винайшов зіркофон недавно. Їжджу ось, слухаю. Освоюю… — усміхнувся він. Певно, слово здавалось йому прозаїчним, незручним. — Щойно був у Казахстані, — продовжив він, — слухав тюльпани… А працюю над іншою моделлю — стереофонічним зіркофоном. Закінчу модель, подам заявку. Тільки… — знову осміхнувся Бєльський, — боюсь одного.
— Чого? — запитав я.
— Раптом скажуть, що це дурниця, абстрактна тема?.. Адже жовтець і ромашки — звичайнісінькі бур’яни.
Так, так, я бачив, що він побоюється байдужості, нерозуміння, побоюється, що його можуть прилюдно висміяти, як висміювали в дитинстві і навіть шмагали, безуспішно возячи від лікаря до лікаря.
— А чому не займатися абстрактними темами? — тим часом розвивав він свою думку. — Необхідно досліджувати все. Досвід відкриттів переконує нас: і хмари треба вивчати, і гриби, і політ метеликів. Вивчали плісняву — відкрили пеніцилін; милувалися крилами бабки — і знайшли спосіб нейтралізувати руйнівний вплив флатера…
Сонце опустилося за скелі. На галявині стало прохолодніше, похмуріше. Сутінки побігли схилами, заповнюючи долину синім і фіалковим світлом. Ми з Бєльським рушили стежкою.
Моєю мрією було потримати у руках його дивовижний зіркофон. Ми вже спустилися з гори наполовину, коли мені вдалося заволодіти приладом. Альпійський мак і рододендрон усе ще були у моїй руці. Я підніс прилад до віночків маку і знову почув музику — ті ж два голоси, високий і низький, що, зливаючись, вели неземну мелодію. Здавалось, від музики ллється аромат, ледь гіркуватий, як від мигдалю, бентежний і тужливий.
— Борисе Андрійовичу, — звернувся я до старого, — вам зрозуміла мова передач?
— Музика, — відповів він. — Частіше від усього це музика, а її можна зрозуміти. Музикою легко передати радість, надію, заклик, відчай. Усе це є в зоряних мелодіях.
Бєльський примовк, уповільнив ходу.
— Одного не можу збагнути, — сказав він, — про що промовляють тюльпани?
— Чому тюльпани? — запитав я.
— А ось послухайте. У мене є запис… — Бєльський дістав з кишені картонну коробку, подлубався у ній, вийняв обривок стрічки. — Дайте лишень на хвилину. — Взяв з моїх рук зіркофон. Клацання — стрічка вставлена. — Слухайте.
З динаміка полинули шелестіння, шепіт, невимовно далекий, таємничий. Здавалося, це шарудіння дощу по дахові: можна було простежити сплески окремих струменів, дзвеніння краплин. Однак це було і не перше, і не друге. Звучав живий голос, і ті ж сплески можна було уподібнити до зітхань і пауз між фразами. Минали секунди, хвилини, шепіт не вщухав — так само дзвеніли краплини, чулися зітхання і шепіт таємничої передачі.
— Це Міцар, — пояснив Бєльський. — Подвійна зірка у сузір’ї Воза.
Можливо, уперше за всю розмову з Бєльським я відчув фантастичність зустрічі з цією дивовижною людиною. До цього моя увага була поглинута зіркофоном, дивами, які показував і про які розповідав Бєльський. Звідки він, хто він, цей старий? Чому ніхто не знає про нього, про його відкриття? Що він робить на цьому гірському курорті?.. Я обернувся до Бєльського:
— Розкажіть про себе, хто ви?
Бєльський не відповів на запитання, можливо, не розчув: ми продиралися поміж кущів, раз по раз доводилося відводити гілки рукою, щоб не подряпати обличчя. Близько хвилини, мабуть, Бєльський не відповідав: чулося хрупотіння глиці, шелестіння листя. Може, Борис Андрійович не хотів розповідати про себе? Я вже приготувався було повторити запитання, однак він заговорив сам.
— Я вже розповів, — відгукнувся він у темряві, — майже все про дитинство, про навчання, винахідництво. Що ж іще розповідати? Пенсіонер я, — ніяково признався він. — Сім років, як вийшов на пенсію. За віком і за стажем. — Знову ці слова прозвучали у нього так, ніби вимовляти їх йому було незручно. — Родини не маю, — продовжував він. — І не мав. Перекотиполем, бурлакою називають таких, як я… А може, так воно й ліпше.
Мені здалося, що він усміхнувся. Я згадав його усмішку, зніяковілу, неуважну. Дивна, непристосована людина: володіє таким винаходом і, здається, має його за ніщо. Або не знає йому ціни. Або ніхто не розуміє його. Он і я з перших фраз подумав, що він несповна розуму.
— Так я вільніший, без родини, — говорив Бєльський. — Мандрую по країні. Приглядаюся до квітів. Був на Памірі, у Криму. Зараз ось тут. Зупинився у будинку для приїжджих… Пишу монографію. Не можу підібрати назву. Можливо, це буде “Квіти і космос”. Звучить непереконливо, по-дитячому… Треба б ще поїздити по світу, — продовжував він, — зібрати трохи більше матеріалу. Хочу побувати в Австралії. Дізнатися, про що промовляють Канопус і зірки Центавра…
Говорив він нудно, нецікаво, мовби йому не хотілося розповідати про себе. Це була проза після високої поезії про квіти і про зірки, якою він щойно жив. Він відчував цю прозу і на півслові урвав розповідь.
Решту шляху ми пройшли мовчки, кожен думаючи про своє: Бєльський, мабуть, про зірки; я про завод, лабораторію, про дисертацію, яка пишеться дуже важко. Що б сказав про мою дисертацію Бєльський, якби його запитати?..
Ні, про це я його не питатиму. Це не головне. Головне у ньому самому — щось незвичайне, неповторне.