Північна зірка
Шрифт:
— Ой!..
Іван Федорович і Діма одірвалися від чаю, звели на неї очі. Обличчя Надії Юріївни перекривилося, зубами вона прикусила губу від болю, повільно розверталася боком, щоб глянути чи то у сад, чи то на щось невідоме позад себе.
— Що з тобою? — запитав Іван Федорович.
Надія Юріївна обернулася спиною до чоловіка і сина — при цьому вона завела руку назад, обмацуючи щось, — Іван Федорович і Діма помітили, як на білій блузці з-під її пальців текла кров.
— Тебе поранено? — підхопився
— Мамо!.. — Діма також став на рівні.
— Ой!.. — проказала ще раз Надія Юріївна, піднесла пальці до очей і, завваживши кров, повільно опустилася обличчям на стіл. — Що це, Ваню? — запитала.
Іван Федорович уже стояв біля неї, розглядав пляму на блузці. Відтак обернувся в бік саду, подивився у темряву.
— Що це, Ваню?.. — повторила Надія Юріївна.
— Спокійно, — сказав Іван Федорович й одразу ж, відповідаючи на запитання дружини, признався: — Сам не знаю, що це.
Обернувся до дверей, що вели у кімнату, гукнув:
— Грушо!
Груша з’явилася негайно.
— Бинт! — сказав він. — І йод! І зараз же зателефонуй у “Швидку допомогу”!
— Що сталося? — запитала Груша, завваживши Надію Юріївну, котра схилялася над столом.
— Бинт негайно! — крикнув їй Іван Федорович.
За хвилину бинт і склянка з йодом були в його руках. Груша гайнула до телефону. Іван Федорович і Діма відвели Надію Юріївну до кімнати і тут поклали на диван.
— Це небезпечно? — запитала Надія Юріївна.
“Швидка” мусить прибути з Москви, від Москви до дачного селища сорок кілометрів, прикидав Іван Федорович. Лікарі приїдуть не раніше, ніж через півгодини.
— Боляче? — запитав дружину.
— Боляче, — відповіла Надія Юріївна.
— Потерпи, — сказав Іван Федорович.
А Діма запитав, як допіру запитувала Надія Юріївна:
— Що це?
“Поранення, — думав Іван Федорович, — кульове. Очевидно, з малокаліберки. Розвелося цих мисливців — уночі і то немає спокою… А дружина молодець — не рюмсає, не учиняє істерику”. Проте Надія Юріївна мовила роздратовано:
— Ти можеш відповісти синові?..
Іван Федорович сказав Дімці:
— Марш звідсіля, тут тобі не місце!
Оголив ранку трохи нижче білих ґудзиків ліфчика, помастив довкола йодом. Надія Юріївна знову заойкала.
— Терпи, — сказав Іван Федорович і заходився накладати на рану бинт.
Дімка стояв у дверях кімнати і витріщався. Іван Федорович зиркнув на нього, однак промовчав. Увійшла Груша.
— Скоро приїдуть, — сказала вона. — Дайте-но я, — узяла котушку бинта з рук Івана Федоровича.
“Швидка” приїхала не через півгодини і навіть не через годину — майже через дві години. На обурене запитання Івана Федоровича лікар — “Ольга Яківна”, — відрекомендувалась вона, як тільки увійшла до кімнати, — відповіла:
— Ви у нас не одні. Машини були у розгоні.
Тої ж миті обернулась до хворої:
— Що у вас?
Через п’ять хвилин з-під білої шовковистої шкіри Надії Юріївни було вийнято шротинку.
— От і все! — сказала Ольга Яківна. — Звичайнісінька шротинка. Однак вам пощастило, — усміхнулася до Надії Юріївни, — стріляли, певно, здалеку, шріт був при кінці льоту. Могло бути гірше.
— Негідники!.. — вилаявся Іван Федорович на адресу мисливців.
— Так, — підхопила Ольга Яківна, — стільки нещасних випадків!..
Ранку було прочищено, заклеєно. Надії Юріївні увели кубик протиправцевої цілющої сироватки.
— Не хвилюйтесь, не турбуйтесь, — проказувала на прощання Ольга Яківна. — Через три дні як рукою зніме.
Іван Федорович дякував Ользі Яківні. Надія Юріївна також дякувала. Діма дякував, Груша дякувала. А коли дорослі рушили проводжати лікаря до машини і Надія Юріївна також вийшла, Дімка згріб шротинку, що лежала на білому бинті, і поклав її до кишені.
Таким був початок найвизначнішої події, що приголомшила землян у останній чверті двадцять першого століття.
Надалі події розвивалися певний час приховано, нічого не обіцяючи, не хвилюючи оточуючих, а тим паче людство.
Ранка на спині Надії Юріївни загоїлася. Після неї справді залишилася цяточка, як і передрікала Ольга Яківна, рубчик. У родині Фастових перестали обговорювати пригоду зі шротинкою. Тим більше, що остання того ж вечора зникла — так принаймні вирішили дорослі.
— Надю, — запитав тоді Іван Федорович, — тут була шротинка, де вона?
— Чи до цього мені, Ваню!.. — з досадою відповіла Надія Юріївна. — Очі б мої не дивилися!
Дімку ще від машини одіслали спати, шротинку не шукали — все одно не визначиш, з якої вона рушниці, не знайдеш мисливців. Засинаючи, Іван Федорович звернув було увагу на деталь: ніякого пострілу, коли пили чай, він не чув. Слід було запитати у Дімки, чи він не чув. Однак це запитання Іван Федорович приспав, і на тому все й скінчилося.
У вересні Фастови переїхали до міста, метушні у житті побільшало. Дімка пішов до школи. У Івана Федоровича додалося роботи в лабораторії. Потекло звичне, буденне життя.
І лише в листопаді Надія Юріївна відчула, що нездужає. Точніше, завважила це не вона, а Марія Георгіївна.
— Надю, — сказала вона, — ти схудла. У тебе перемінився колір обличчя. Захворіла?
— Так, легке нездужання… — призналась Надія Юріївна.
— А як апетит? — запитала Марія Георгіївна.
— Апетит хороший.
— Більше гуляй на повітрі, — порадила Марія Георгіївна. — Лижі ти зовсім закинула, а була ж спортсменка.
Надія Юріївна сумовито усміхнулася: мало що було в молодості?