Північна зірка
Шрифт:
Я запитав:
— Вас щось непокоїть?
— Легко сказати — непокоїть! — вигукнув Бєльський. — Мені ніколи не вірили!
Він нахилився до мене, дивлячись поверх окулярів. Окуляри у нього були з подвійними скельцями. Я ні в кого не бачив таких окулярів.
— Мали за брехуна! — продовжував він. — А я чую, як розмовляють квіти!
— Квіти?.. — перепитав я.
— Квіти! Кожна співає по-своєму! І кожна зв’язана з якоюсь зіркою.
Я подумав: чи не встати мені і не піти вниз по схилу? Він затримав мене.
— Рододендрон зв’язаний з Денебом, — сказав, беручи гілку саган-даліня з моїх рук. — Маки з Алголем. Ромашки… боже мій, ромашки — не знаю, з якою зіркою
Він усе ще тримав гілку рододендрона. Я не відпускав гілку, побоюючись, що букет у моїх руках розсиплеться. Ми так і сиділи — двоє чоловіків з гілкою саган-даліня.
— Ви коли-небудь запитували себе, — продовжував Бєльський, — чому у світі так багато квітів і чому вони схожі одна на одну, як зірки?
— Ні, не запитував, — сказав я.
— А це ж мініатюрні телескопи! Радіотелескопи, і всі вони обернені до зірок!
У маренні старого, якщо це було марення, відчувалися послідовність, переконаність, і це утримувало мене на місці — зовсім не гілка рододендрона, яку ми тримали удвох. Гілку я міг йому віддати. Однак мені хотілося послухати, що ще скаже ця дивна людина.
— Погляньте, — він відпустив нарешті гілку саган-даліня, — кожна квітка, чи то це нагідки, мак, чи орхідея, має віночок у вигляді розгорнутого келиха і стерженьок або систему стерженьків у центрі. Гляньте на цей рододендрон: хіба це не радіотелескоп з ажурним дзеркалом і антеною?.. Ми проходимо мимо, ми не помічаємо дива, тому що воно звичне. Але це антена, приймач, настроєний на певну хвилю; він приймає передачі з космосу. Залишається підсилити їх, розібратися в них. Хочете послухати?
Бєльський розщібнув шкіряний футляр, у якому, як я гадав, міститься фотографічний апарат, витягнув прилад, схожий на мінітранзистор. З одного боку під металевою сіткою я розгледів кружальце вмонтованого у корпус динаміка, з іншого у пластмасовій рамці було натягнуто кілька волосків. Цим боком він наблизив прилад до маків у моїй руці. З динаміка полинула тиха, мені здалося, навіть боязка музика. Співали два інструменти: один низьким, другий високим тоном. Проте це були не віолончель, не скрипка, не саксофон, мелодія була неземна, незвична і водночас хвилююча, ніби голоси кликали до себе і не сподівалися на відповідь.
— Музика з Алголя, Бети Персея, — пояснив Бєльський. — А ось Денеб. — Він наблизив прилад до квіток рододендрона. У динаміку забився, забурмотів низький, вібруючий голос, наче хтось стукав у лункі двері. — Чуєте? — запитав Бєльський. — І так з кожної зірки. Скільки квітів — стільки зірок.
— Невже промовляють зірки?
— Не зірки, звісно, — заперечив Бєльський. — У зірок є планети з розумним життям. Передача ведеться у промені зірки.
— Як ви дізналися про це?
Бєльський усміхнувся, довірливо дивлячись на мене.
— У дитинстві мене лікували, — сказав він, — від шуму у вухах. Як правило, це починалося навесні, коли зацвітали сади. Я чув спів, бурмотіння дерев навіть крізь ставні. Коли ж відкривали вікно, я не міг спати. “Це вітер…” — говорили мені. Якщо ж я починав переконувати, що квітуча вишня звучить, ніби хор, а яблуня, як оркестр, мені вимовляли і називали брехуном. Журавець на вікнах співав у три голоси, пишна примула не лише звучала ночами, а й світилася. Клумба під вікнами джеркотіла, аукала, верещала. Особливо надокучали мені півники: вони безперервно тріскотіли на високій верескливій ноті, не даючи спокою ні вдень, ні вночі. Тепер я знаю, що це морзянка, а у 1907 році, чотирирічним малюком, що я розумів на цьому? “Фантазер!” — говорили мені. Затим стали возити до лікарів.
— Здоровий, нормальний хлопчик! — запевняли ті. — Барабанні перетинки в порядку, євстахієві труби чисті. Немає жодної причини скаржитися.
Батько, акцизний чиновник, скуб мене за вуха за кожен карбованець, марне витрачений на лікарів.
— Паршивець, — докоряв мені, — не хочеш учитися — будеш вантажником!
Учився я погано, шум у вухах заважав мені зосередитися. Квіти ненавидів лютою ненавистю, не пропускав нагоди розтоптати клумбу, потолочити трояндові кущі. За це мені також перепадало, мене мали за дикуна, злого хлопчиська… Проте у тринадцять років я звик до шуму, намагаючись нічим не відрізнятися од ровесників. Дурницями ніколи було займатися, почалася революція, громадянська війна. Працював я вантажником, батько був правий, і слюсарем на заводі, і лаборантом у дослідному інституті. Вчився заочно, в п’ятдесят років закінчив політехнічний інститут. Займався винахідництвом. І досі не кинув цю справу. Зіркофон, — Бєльський кивнув на прилад, який тримав у руках, — мій винахід. Окуляри, — торкнувся рукою окулярів з подвійними скельцями, — також мій винахід.
— Що це за окуляри? — запитав я.
— Щоб бачити передачі з зірок.
— На квітах?..
Бєльський кивнув ствердно.
— А мені… можна глянути? — запитав я, затамовуючи подих і хвилюючись, як хлопчик, якого уперше взяли до цирку. — Невже можна бачити?..
Те, що я чув про прилад, який Бєльський називав зіркофоном, могло бути містифікацією, а зіркофон — транзистором. На музиці я розуміюсь погано, мало яку передачу, розмову міг прийняти транзистор. Розповіді Бєльського можна вірити, можна не вірити, говорив він про речі фантастичні. Скільки фантастики друкується у журналах! Може, він десь прочитав про зірки та про кольори і видає це за своє. Проте якщо можна побачити — це інша річ. Зір не обмане. Я вхопився за цю думку, як потопаючий за соломинку; мені хотілося, аби все, про що розповідав Бєльський, не було містифікацією.
— Можна?.. — запитував я.
Бєльський зняв окуляри, для цього йому довелося зняти і знову надіти капелюх.
— Можна, — сказав він, — не завжди. Проте у нас щасливий збіг. Бачите цей луг? — вказав він на лужок, густо порослий жовтцем. — Ці ромашки? — На краю лугу, там, де було сухіше, білим простирадлом стелилися ромашки. — Це все одно що телевізійний екран, — говорив Бєльський. — Кожна квітка приймає частку зображення. Якщо квітів багато і вони ростуть поспіль, можна побачити зображення. — Борис Андрійович подав мені окуляри.
Я взяв їх, підвівся з каменя і рушив до галявини з жовтцем.
— Не підходьте близько, — попередив Бєльський. — Передачі з зірок, як і по телевізору, слід дивитися на відстані.
Я зупинився і надів окуляри.
Я побачив місто. Далеке місто у тумані — як невиразний ескіз, як марево над пустелею. Я бачив обриси будівель, квартали, ніби розглядав місто з пагорба чи з вежі. Я бачив вулиці, парки. Місто жило — щось вулицями рухалося, переміщувалось, можливо, машини, можливо, юрми людей. Місто було величезне, дальні його околиці потопали у перспективі, ніби в курній імлі. Рух був на віадуках над вулицями, на алеях парків і на дахах будинків. Мені здавалося, я чую шуми міста: стукотіння коліс, гул моторів. Чим більше я вдивлявся, тим більше деталей я виявляв: ось кругла будівля, можливо, цирк; ось овальна — іподром або стадіон. Ось блищить басейн… Щось піднялося над містом — трикутник, літаюче крило, ось іще одне і ще. Пунктирна лінія предметів у польоті рухалась над будинками, над площами, перші з них уже сховалися за обрієм. Я зняв окуляри і запитав: