Північна зірка
Шрифт:
— Надю! — покликав Іван Федорович.
Надія Юріївна підійшла.
— Ось гроші, — витягнув він нарешті з кишені.
Передаючи дружині конверт, скоса позиркував на стрілки, на лічильники. Щось там знову не ладилося.
— Фокуси! Прямо фокуси! — невдоволено вигукнув Іван Федорович.
Надія Юріївна узяла гроші, рушила до виходу. Вона вже була біля дверей, коли Іван Федорович погукав:
— Надю!
Надія Юріївна озирнулася. Чоловік стояв, зігнувшись над столом.
— Вернись,
— А-а-а… — протягнув Іван Федорович, не відриваючись від приладів.
— Чого тобі? — запитала Надія Юріївна.
— Відійди… — Іван Федорович не відривав очей від апаратури.
Надія Юріївна відійшла.
— Підійди!
Надія Юріївна невпевнено підійшла.
— Он воно що! — сказав Іван Федорович. — Відійди!
— Ти що, Ваню, вважаєш мене маятником? — запитала Надія Юріївна. — Туди-сюди…
— Відійди! — Іван Федорович продовжував стояти до неї спиною, вдивлявся у прилади.
Надія Юріївна стенула плечима, рушила до дверей.
— Надю!..
Це був крик. Так Архімед кричав: “Еврика!”
Надія Юріївна злякано озирнулася.
Чоловік дивився на неї великими очима і вже не кричав — шептав:
— Підійди ще раз…
Надія Юріївна по-справжньому злякалася, повільно рушила до нього. Він озирнувся на прилади, потім на неї і раптом опустився на стілець, на якому щойно сиділа Надія Юріївна. Обличчя його було бліде.
— Тобі погано? — схилилася до нього Надія Юріївна.
— Ні, ні, Надю… — проказав він скоромовкою. — Дай подумати. Дай мені подумати.
Знову глипнув на прилади.
— У чому річ? — запитала Надія Юріївна.
— У чому річ? — перепитав він. — У тім-то й річ, у чому річ…
— Іване Федоровичу! — Надія Юріївна готова була розсердитися.
— У тім і річ… — машинально повторював Іван Федорович. Зиркнув на дружину і сказав: — Ти випромінюєш!
— Що випромінюю? — настрашено запитала Надія Юріївна.
— Випромінюєш і все!.. — Іван Федорович був розгублений.
— Поясни, Ваню, — лагідно попросила Надія Юріївна
— Ніби у тобі працюють, знаєш… сто потужних радіостанцій одразу, — пояснив Іван Федорович.
Надія Юріївна не знайшлася, що відповісти чоловікові.
— Феномен якийсь… — дивився на дружину Іван Федорович.
— Дурниці, — нарешті мовила Надія Юріївна.
— Тебе необхідно обстежити, — сказав чоловік. І додав: — Неймовірно!
Надія Юріївна повернулась і мовчки вийшла з лабораторії.
Того дня Іван Федорович приїхав додому рано і негайно став розпитувати дружину: як самопочуття, чи є покращення, як вона харчується, чим, що з ґудзиком. Надія Юріївна відповідала, показала ґудзик — тонесеньку пластинку: обсмоктала майже весь.
— Так… — кивав при цьому головою Іван Федорович. — Так…
Він стільки разів повторив оце “так”, що Надія Юріївна роздратувалася і запитала, до чого він хилить.
— Бачиш… — Іван Федорович не знаходив потрібних слів.
— Нічого не бачу! — сказала дружина. — Морок!
— Правильно, — погодився Іван Федорович. — Морок.
— Що все це означає?
— Ти суцільне випромінювання, — сказав нарешті Іван Федорович. — Прилади ніби з’їхали з глузду. Струми мозку у порівнянні з твоїм випромінюванням — невиразний шепіт.
Надія Юріївна слухала.
— От я і думаю: у чім річ? — продовжував Іван Федорович. — Може, ти залізом перенаситилася? Залізо, воно, знаєш, має магнітні властивості… Ти не хвилюйся, будь ласка! — запевнив він, спостерігши, як дивиться на нього Надія Юріївна. — Нічого страшного немає, навіть якщо ти й намагнітилася.
— Досить! — урвала розмову Надія Юріївна. — Скоро ти скажеш, що твоя дружина — слюсарна майстерня. Так?
Іван Федорович так не думав. Він просто не знав, що думати.
Вирішили, що необхідно знову йти до лікарів.
У поліклініці Надії Юріївні запропонували пройти аналізи.
— Ось талончик на кров. Це можна сьогодні. Спустіться униз, в кабінет одинадцятий.
Надія Юріївна здала на аналіз кров.
— Приходьте завтра, — сказали їй, — о дев’ятій ранку.
Проте дивовижні події розгорнулися раніше.
Лаборант Вятлов закінчив аналіз крові Надії Юріївни о першій годині дня. В чверть на другу він зайшов до головного лікаря Сергія Наумовича.
— Дивно, — сказав з порога. — Знаєте, що я виявив у крові Фастової?
Сергій Наумович підняв голову від паперів.
— Не повірите! — сказав Вятлов.
Сергій Наумович мовчки ждав.
— Спустіться, гляньте самі!
Чи то подив у очах Вятлова, чи то зухвальство, так подумав Сергій Наумович, з яким Вятлов увійшов до головного лікаря: не кожен і не з усякого приводу зважиться турбувати Сергія Наумовича та ще запрошувати його до мікроскопа, — підказали головному лікарю, що у лаборанта є для цього підстави. Сергій Наумович встав і рушив слідом за Вятловим.
Так вони і йшли — лаборант попереду, головлікар за ним, якась невидима нитка поєднувала обох. Лаборант був стурбований, це можна було помітити по його напружено розпрямленій спині; головний лікар ступав важко, у ході відчувалися його шістдесят вісім років, і ще давалася взнаки стурбованість, яка перейшла до нього від лаборанта. Варто було б усьому світові подивитися, як вони йшли — лаборант і Сергій Наумович. Проте світ поки що нічого не знав, хоча стрілки годинників уже відлічували секунди епохального часу.