Північна зірка
Шрифт:
У маленькій тісній лабораторії нікого не було. Мікроскоп стояв біля вікна, у затискачах блищало скельце з невеличкою іржавою цяточкою. Сергій Наумович підійшов до мікроскопа, торкнувся гвинта, трохи підняв тубус, приміряючи до свого зору.
Те, що він побачив, виходило за межі ймовірного. Сергій Наумович одірвався від мікроскопа, протер очі. Знову схилився, злегенька ворухнув гвинт. На іржавому коричневому тлі крові у двохсоткратному збільшенні лінз Сергій Наумович уздрів виблискуючі металом уламки машин: триби, колеса, гнуті скоби і важелі.
— Що
— Третя проба, — відповів Вятлов.
Він витягнув з-під мікроскопа скельце з іржавою цяточкою. Дістав з коробки інше, чисте. Витиснув з мензурки на нього краплю крові, знову помістив під тубус.
Сергій Наумович припав до окуляра. Побачив він те ж саме: триби, металеві деталі. І ще він завважив — ні, не привид, не фантом — мініатюрний підводний човен…
Справді, це було неймовірно. За довгу практику Сергій Наумович нічого подібного не спостерігав.
— Чия кров? — запитав він, не одриваючись від окуляра.
— Фастової… Надії Юріївни, — лаборант глипнув на аркушик паперу.
— Дружини Івана Федоровича Фастова?
Лаборант Івана Федоровича не знав. Сергій Наумович знав. Звідсіля ж, з лабораторії, він подзвонив Івану Федоровичу.
Через півгодини той приїхав.
— Погляньте, — сказав йому головний лікар.
Гостей виявили через тиждень за допомогою мікроскопа, що давав збільшення у шістсот разів. Схожими на людей вони не були: голова, тулуб з двома рядами щупалець — один ряд вгору, другий униз. Побачили їхні міста, заводи.
Надії Юріївні довелося витерпіти купу обстежень. Для неї самої відвели цілий поверх заміської лікарні. Палати перетворили на лабораторії, нижній поверх — у помешкання для наукових співробітників. Надію Юріївну оглядали, обстукували, просвічували, опитували, обстежували, переобстежували, досліджували… Нею захоплювалися, її возхваляли, страшилися. Все це вона переносила терпляче і мовчки — слухняний кролик науки.
Висновки були приголомшливі: у тілі Надії Юріївни оселилася позаземна цивілізація.
— Як?.. — було загальне запитання та інші запитання. — Звідки? Відколи? Чому?
Все це з’ясовувалося і врешті-решт з’ясується. Але як увійти в контакт з пришельцями? Хто вони?
— Радіо! — запропонував Іван Федорович.
Справді, Надія Юріївна випромінювала зливу радіохвиль. Цивілізація у її тілі оселилася з усіма зручностями, включаючи телебачення.
Було визначено частоту радіохвиль, діапазони. Передачі велися на мікрохвилях. Аналогічної апаратури людство не мало. Техніки одразу ж створили необхідні прилади — приймачі, телевізори. І почули голос гомункулів — пришельців назвали гомункулами, побачили їх самих.
Найбільше вразило землян, що гості пречудово улаштувалися в людському організмі. Лімфа крові була для них живильною речовиною. Кисень для технічних потреб вони добували з червоних тілець, не знищуючи, проте, їх, а висмоктуючи атоми кисню то з одного, то з іншого еритроцита. З лімфи вони одержували кислоти, метали, серед них і
На екранах телевізорів можна було бачити їхні інформаційні передачі, мистецтво. Гомункули виявилися істотами діяльними і життєрадісними. Життєвий простір вони освоювали енергійно, не зустрічаючи опору. Антитіла були нейтральними до них, фагоцити не чіпали, мікроби не уражали. Чому? Таких “чому” було мільйон.
Міста-колонії вони заснували у легенях Надії Юріївни, під лівою лопаткою, там, де залишився рубчик після поранення шротинкою. Міста виявили за допомогою рентгенівського просвічування, вони мали вигляд округлих цяточок з поперечними і поздовжніми смугами: це були вулиці й проспекти. Засобом пересування слугували закриті човни, схожі на наші підводні, і відкриті човни-гондоли. Пересувалися за допомогою течії крові, віддавали перевагу артеріальній крові, однак могли рухатися і проти течії: човни були обладнані моторами.
Телепередачі у них, особливо розважальні, дуже потішні: по-перше, йшли цілодобово (гомункули не знали сну), по-друге, перевага віддавалася танцям, груповим і сольним, з витіюватими рухами рук і ніг. Розігрувалися сцени з декораціями, схоже, детективні, тому що одні гомункули ганялися за іншими, а ті кидалися навтікача і ховалися. Усе це супроводжувалося своєрідною музикою — електронною. Музичних інструментів, здається, гомункули не мали: звучали електричні та магнітні поля. Металургія у них атомна: виготовляли машини і механізми з атомів заліза та інших металів, видобуваючи їх з тіла Надії Юріївни. При цьому жодних відходів термічної обробки не помічалося: атоми сполучалися за програмою, і утворювалася деталь чи машина, на думку землян, так швидко, що можна було позаздрити.
Час у гомункулів був не наш — інший. За спостереженнями, кожна особа жила сім-вісім днів. Кожна наша година тривала у них приблизно рік.
Звідки гомункули з’явилися, так і залишилося загадкою. Не викликало сумніву, що їхня планета покрита океаном, який розчинив усі речовини. У людській крові вони опинилися ніби в рідній стихії. До всього кров за складом — рідна сестра океанській воді. Що стосується розміру їхньої планети, — велика вона чи маленька, — судити також неможливо. Наша Земля велика, мікроорганізми живуть на ній разом з людьми. Можливо, цивілізація гомункулів виникла у середовищі мікроорганізмів.
Питання про те, як увійти з гомункулами у контакт, виникло одразу ж, як тільки їх було виявлено. Проте виникло й інше питання, — боже, скільки цих питань! — як зберегти здоров’я Надії Юріївни? Гомункули могли розселитися — і розселялися — по всьому тілу. Могли висмоктати з Надії Юріївни усі соки. Жінці призначили посилене харчування. Взагалі-то Надія Юріївна була здорова, не рахуючи деякої апатії та посиленого апетиту, однак їй набридли дослідження, надокучила лікарня. Коли ж їй повідомили, що мікроби, та ще розумні, розселилися у її м’язах і печінці, вона відповіла: