Північна зірка
Шрифт:
— Покладаюсь на медицину. Вона виселить їх звідти.
Ясна річ, потрібно було їх виселити.
Знову питання: як?
Може, знищити?
Цивілізацію?..
Розпочати переговори було єдиним розумним рішенням. Тим більше, що це обіцяло землянам безліч вигод: контакт обіцяв відкриття у медицині, в космонавтиці, астрономії.
Проблему контакту розв’язали за допомогою радіо, телебачення — електроніки.
Було помічено, що теле— і радіопередачі, особливо інформаційні, розпочинаються у гомункулів одними й тими ж фразами. Виникло цілком слушне
Електронні лічильно-вирішні пристрої підтвердили, що це так. Був знайдений ключ до освоєння мови гомункулів.
Коли накопичився достатній запас слів і була сконструйована передавальна апаратура, до гомункулів звернулися зі звичною для них вступною фразою:
— Шановні радіослухачі!
Який переполох знявся у стані пришельців, коли електронна машина передала через їхні радіостанції цю фразу! Можливо, від несподіванки, можливо, тому, що фраза пролунала надзвичайно голосно, гомункули буквально попадали з ніг. Грім із ясного неба!
Однак це деталь. Контакт удався, розпочалися розмови.
— Хто ви? — запитали земляни — запитання з виду просте і зрозуміле.
— А хто ви? — запитали гомункули.
Хто ми? Надія Юріївна? Людство? Вінець творіння?..
Отак-то ставити прості запитання: гомункули також вважали себе вінцем творіння.
По заслузі.
Друге запитання було таке:
— Звідки ви?
Гомункули відповіли:
— Навіщо вам це знати?
У пришельців був характер!
Терпіння. Розпочалися багатослівні пояснення, хто ми такі.
— Як ви з’явилися у нас? — запитали земляни.
— На цьому острові?.. — запитали пришельці.
Надію Юріївну вони мали за острів! Розмова провадилася у присутності Надії Юріївни, і вона обурилася:
— Яке нахабство!
Її попросили мовчати. Гомункулам пояснили, що вони у людському тілі.
— Цей острів — людина? — запитали вони.
— Людина, — підтвердили земляни.
— Така велика?..
— Усі люди великі.
— Скільки вас? — запитали гомункули.
— П’ять мільярдів. А вас скільки?
— У тілі?
— Так, у тілі.
— Двісті сімнадцять.
— Мільярдів?..
Електроніка переклала відповідь:
— Штук.
Потім гомункули запитали:
— У кожному з вас можна жити, як у цьому тілі?
Запитання примусило замислитися: чи немає тут небезпеки для людства?
— Бачите… — Як їм пояснити, що вони ведуть у тілі паразитичний спосіб життя? Хтось вигадав, нейтральний хід: — Вам слід вийти з тіла.
Відповідь надійшла одразу:
— Нам і тут добре.
Ще б пак — на усьому готовенькому!
Розпочалася дуже довга розмова про те, що тіло можна довести до виснаження, використовуючи його соки для заводів і міст. Тіло може померти, а разом з ним загинуть і гомункули.
Поміркувавши трохи, пришельці відповіли:
— Можна переселитися…
Скидалося на те, що пришельців не так-то легко переконати в очевидних для нас речах.
— Подумайте про етику.
— Що таке етика? — запитали гомункули.
Довелося дуже довго роз’яснювати, що вторгнення у чужий світ всупереч бажанню і волі господарів не зовсім приємна річ. І про те, що людина, в тілі якої вони оселилися, страждає, а страждання і насильство — речі погані, і це, мабуть, зрозуміло будь-якій розумній істоті.
Гомункули подумали і запитали:
— А позбавляти нас корабля, на якому ми прилетіли, — це етично?..
У таборі землян розгубилися: який ще корабель? Який корабель?.. Поки лунали ці вигуки, зблискували здивовані погляди, гомункули висунули вимогу:
— Віддайте корабель.
Земляни нічого на це відповісти не могли, гомункули повторили:
— Віддайте корабель, і ми відлетимо.
Тоді Іван Федорович і Надія Юріївна згадали про чаєпиття на веранді, про поранення — пригода ця у вервечці незвичайних подій була забута. Згадали про лікаря “швидкої допомоги” Ольгу Яківну, про шротинку, яку вона вийняла з-під шкіри на спині Надії Юріївни. Певно, шротинка і є корабель.
Де вона?
Згадали, що Ольга Яківна поклала її на кусок бинта біля ліжка у спальні. Куди поділася шротинка звідти, не могли згадати.
Покликали хатню робітницю Грушу. Груша запевняла і божилася, що шротинки не бачила.
— Може, вимела зі сміттям?..
— Та ні, — відхрещувалася Груша. — Бачити не бачила!
Покликали Дімку.
Уже з першого запитання очі у хлопчика забігали. Дімка разів зо два хлюпнув носом, однак змовчав.
— Хлопчику… — умовляли його.
Дімка стояв, прикидав у думці: подумаєш — шротинка. Інша річ знайти гільзу з порохом, з кулею або, на гірший випадок, осколок міни, що заіржавів у землі.
— Згадай, хлопчику, — просили члени комісії.
Ні, думав Дімка, увесь цей люд не розуміє цінності справжніх речей. От би знайти запальничку часів Великої Вітчизняної війни. Знаходять же хлопці…
— Ти, здається, останнім виходив із спальні, — нагадав йому батько. Інтонація була улеслива, м’яка за аналогією з іншими випадками, згадав Дімка, не обіцяла нічого доброго. Краще признатися.
— Я її в кишеню поклав, — сказав Дімка.
— У яку кишеню? — запитав батько.
— З яблуками.
— Яких штанів?..
Довелося напружити пам’ять.
— Синіх, у смужку.
— Там вона і лежить?
Дімка знову похлюпав носом:
— Не знаю.
Ясна річ, члени комісії, у присутності яких провадився допит, переходили од відчаю до надії і від надії до відчаю. Тим більше, що гомункули заявили ультимативно: “Ніяких розмов. Віддайте корабель!”
— Дімо, — сказали йому, — від цієї шротинки залежить життя або смерть твоєї матері. Розумієш? Шротинку необхідно знайти.
Тим часом відомості про гомункулів просочилися на сторінки газет. Полоси рясніли заголовками один дивовижніший від іншого: “Жінка-галактика”, “Звідки пришельці?”, “Ультиматум: не відлетимо, поки не буде знайдено корабель”, “Де корабель?..”