Північне сяйво
Шрифт:
Але вони знову напали на неї, три великих грубих чоловіки, а вона була лише дитиною, збентеженою та наляканою. І вони вирвали Пантелеймона з її рук, кинули її в один бік клітки, а його, незважаючи на те що він продовжував битися, в інший. Між ними була перегородка з металевої сітки, але він усе ще був її частиною, вони все Ще були з’єднані. Ще приблизно на секунду він залишався її власною дорогою душею.
Крізь важкий подих чоловіків, крізь власні ридання, крізь пронизливе дике виття її деймона Ліра чула дзижчання і бачила, як чоловік, у якого з носа йшла кров, торкнувся
— Що тут відбувається?
М’який, мелодійний голос — її голос. Все зупинилося.
— Що ви робите? І хто ця дити…
Вона не договорила слова дитина, тому що в той саме момент вона впізнала Ліру. Крізь сльози Ліра бачила, як Вона пройшла, хитаючись, та схопилася за стілець. Її обличчя, таке красиве і спокійне, на мить стало виснаженим Та сповненим жаху.
— Ліро… — прошепотіла вона.
Золотава мавпа кинулася до Пантелеймона і витягла його з клітки в той час, як Ліра сама випала з неї. Пантелеймон звільнився з турботливих рук мавпи і стрибнув Лірі на руки.
— Ніколи, ніколи, — видихнула вона, сховавши обличчя в його шерсті, а він притиснувся своїм тремтячим серцем до неї.
Вони вчепилися одне в одного, як люди, що вижили після корабельної аварії, і тремтіли на безлюдному острові. Вона майже не чула, як пані Кольтер говорила з чоловіками, вона навіть не могла зрозуміти тон її голосу. А потім вони залишили ненависну кімнату, і пані Кольтер напівнесла-напівпідтримувала дівчинку, коли вони йшли коридором, а потім були двері, спальня, аромат в повітрі, м’яке світло.
Пані Кольтер ніжно поклала її на ліжко. Ліра так міцно обіймала Пантелеймона, що навіть тремтіла від зусилля, її ніжно гладили по голові:
— Моя люба, дорога дитино, — сказав приємний голос. — Як же ти опинилася тут?
17
Відьми
Ліра несвідомо стогнала й тремтіла, ніби її витягли з такої холодної води, у якій її серце майже замерзло. Пантелеймон просто лежав на ній під одягом, насолоджуючись тим, що вони знову разом, але постійно пам’ятав про пані Кольтер, яка була зайнята тим, що готувала їм якийсь напій, а найбільше він стежив за золотавою мавпою, яка швидко пробігала своїми пальцями по тілу Ліри, коли ніхто крім Пантелеймона не помічав цього, і яка намацала на поясі дівчинки водонепроникну сумку з її вмістом.
— Підведись, люба, і випий це, — сказала пані Кольтер, і її тендітна рука обійняла Ліру й підняла її.
Ліра напружилася, але майже одразу ж розслабилася, коли Пантелеймон подумки звернувся до неї:
— Ми у безпеці, поки прикидаємося.
Вона розплющила очі та зрозуміла, що в них повно сліз, і від сорому та здивування заридала.
Пані Кольтер заспокійливо пробурмотіла щось і віддала напій мавпі в руки, а потім витерла Лірині очі надушеним носовиком.
— Плач, скільки тобі потрібно, моя люба, — сказала Юна м’яким голосом, і Ліра одразу ж захотіла припинити Плач. Вона спробувала втримати сльози, стиснула зуби та виглушила ридання, які все ще виривалися з її грудей.
Пантелеймон грав у ту саму гру — одурити їх, одурити. Він обернувся на мишу та прокрався по руці Ліри. Щоб понюхати напій, який тримала мавпа. Він був безпечний — настоянка ромашки і нічого більше. Він пробрався назад на Лірине плече і прошепотів:
— Випий.
Вона підвелась, узяла чашку обома руками та почала пити, час від часу дмухаючи на напій, щоб остудити його. Вона не зводила очей. Дівчинка повинна була вигадати історію старанніше, ніж будь-коли у своєму житті.
— Ліро, моя люба, — пробурмотіла пані Кольтер, пестячи її волосся. — Я думала, ми назавжди втратили тебе! Що сталося? Ти заблукала? Хтось забрав тебе з квартири?
— Так, — прошепотіла Ліра.
— Хто це зробив, моя люба?
— Чоловік і жінка.
— Гості на вечірці?
— Мабуть. Вони сказали, що вам потрібно щось внизу і я пішла, щоб узяти це, але вони схопили мене і повезли кудись на машині. Коли вони зупинилися, я втекла і сховалася, і вони так і не спіймали мене. Але я не знала, де знаходилася…
Ридання знову коротко струсили її, але тепер вона могла вдати, що вони викликані цією історією.
— І я просто йшла, намагаючись знайти дорогу назад, але ці гобліни схопили мене… Вони посадили мене у фургон з іншими дітьми та відвезли в якусь величезну будівлю, я не знаю, де вона.
З кожною миттю, яка минала, з кожним реченням, яке вона говорила, вона відчувала, що сили потроху повертаються до неї. І тепер, коли вона робила щось складне, знайоме і те, чого іноді не можна було передбачити, вона відчула щось на зразок власної влади, відчуття складності та контролю, яке давав їй алетіометр. Їй треба було бути обережною, щоб не сказати чогось зайвого, їй треба бути іноді незрозумілою, а деколи вигадувати правдоподібні деталі, коротше кажучи, вона повинна була бути актрисою.
— Скільки вони тримали тебе в тому будинку? — запитала пані Кольтер.
Лірина подорож каналами та час, проведений із циганами, тривав досить довго — вона повинна була враховувати це. Вона вигадала подорож з гоблінами до Трольсанда, а потім втечу, що рясніла подробицями опису міста, потім роботу служницею в барі Ейнарсона, а потім позмінну працю на родину фермерів в глибині країни, а після того — її викрали самоїди та привезли до Больвангара.
— І вони збиралися… збиралися відокремити…
— Тихо, маленька, тихо. Я з’ясую, що відбувалося.
— Але чому вони хотіли вчинити це? Я ніколи не робила нічого поганого! Всі діти бояться того, що тут відбувається, і ніхто не знає. Але це жахливо. Це гірше за будь-що… Чому вони роблять це, пані Кольтер? Чому вони такі жорстокі?
— Не треба, не треба… Ти в безпеці, моя люба. Вони Ніколи не зроблять цього з тобою. Тепер я знаю, що ти тут і в безпеці, з тобою тепер все буде гаразд. Ніхто не образить тебе, Ліро, моя мила; ніхто ніколи не завдасть тобі болю…