П'ятнадцятирічний капітан
Шрифт:
На відпочинок стали за загальною згодою. Вирішили не розташовуватись табором, а просто переночувати на траві. Одного вартового, якого змінював би інший через кожні дві години, було цілком досить, бо ні тубільців, ані хижих звірів боятися не доводилось.
Стали на ночівлю під величезним манговим деревом. Його розложисте, вкрите густим листям гілля витворювало природний навіс. У разі потреби серед цього гілля можна було й сховатися.
Тільки-но маленький загін спинився під деревом, як із його верховіття долинув оглушливий галас.
Як виявилось, на манговому дереві сиділа
Папуги зняли такий галас, що Дік Сенд хотів сполохнути їх пострілом з рушниці. Та Гарріс одраяв його від цього, сказавши, що обачніше не виказувати своєї присутності в цьому лісі.
— Чим менше шуму, — мовив він, — тим безпечнішою буде для нас дорога.
Вечерю приготували швидко — нічого не варили. Вона складалася з консервів і сухарів. Із струмочка, що в'юнився в траві, набрали води, яку присмачили кількома краплями рому. А десерт висів у них над головами: з дерева зірвали кілька манго під обурливі крики папуг.
Мандрівники ще не встигли довечеряти, як уже смеркло. Тіні повільно піднімалися від землі до верховіть; на тлі неба вимальовувався кожен листочок. Засвітилися перші зорі, які здавались вогняними квітами на кінцях гілок. З присмерком вітер стих, і. жоден листочок не ворушився. Навіть папуги замовкли. Природа засинала, закликаючи до відпочинку все живе.
Приготування до ночівлі були дуже прості.
— Чи не розкласти на ніч багаття? — спитав Дік Сенд американця.
— Навіщо? — відповів Гарріс. — Ночі, на наше щастя, не холодні, а крона цього дерева затримуватиме всі випари. Нам не страшні ні холод, ні волога. Я повторюю, друже мій, те, що вже казав: обачніше буде не виказувати нашої присутності. Отже не треба ні стріляти, ні розкладати багаття без крайньої потреби!
— Я розумію, — озвалась місіс Уелдон, — що нам нема чого боятися індіанців, ба навіть тих бродячих лісовиків, про яких ви мені говорили, містере Гарріс. Але ж в й інші лісовики — на чотирьох ногах. Може, таки треба розкласти вогонь, щоб відлякувати їх?
— Місіс Уелдон, — відповів американець, — це вже завелика честь для тутешніх хижаків! То вони повинні боятися людини дужче, ніж людина їх.
— Ми в лісі, — зауважив малий Джек, — а в лісі завжди живуть звірі!
— Є різні ліси, хлопче, як і різні звірі, — засміявся Гарріс. — Уяви, що ти гуляєш у великому парку. Недарма індіанці кажуть про свою країну: «Es como el Paradiso!» Тобто: «Вона така, як земний рай!»
— А змії тут є? — спитав Джек.
— Ні, моя дитино, — відповіла місіс Уелдон, — змій тут немає, тож можеш спати спокійно.
— А леви? — питав далі Джек.
— Немає й близько! — відказав Гарріс.
— А тигри?
— Спитай-но в своєї мами, чи вона коли-небудь чула про тигрів у Південній Америці.
— Ніколи не чула, — мовила місіс Уелдон.
— Еге ж! — озвався раптом кузен Бенедікт, який випадково чув цю розмову. — Ні левів, ні тигрів у Новому Світі справді немає, зате тут водяться
— А вони злі? — не вгавав малий Джек.
— Ет! — вигукнув Гарріс. — Індіанець не боїться виходити на двобій з таким хижаком, а нас он скільки! Сам тільки Геркулес може задушити відразу двох ягуарів — кожною рукою одного.
— Дивись, Геркулесе, не засни! — сказав малий Джек. — А коли прийде звір, щоб нас покусати…
— То я його сам покусаю, містере Джек! — рішуче мовив Геркулес, показавши два ряди гарних зубів.
— Ви вартуватимете, Геркулесе, — сказав Дік Сенд, — поки я заступлю вас. А потім чергуватимуть ваші товариші.
— Ні, містере Дік, — заперечив Актеон. — Геркулес, Бет, Остін і я будемо вартувати самі. А ви повинні цієї ночі відпочити.
— Дякую, Актеоне, але ж і я повинен…
— Не сперечайся, Діку! — втрутилась місіс Уелдон. — Сьогодні ти повинен прийняти пропозицію цих славних людей.
— Я також вартуватиму! — заявив малий Джек, у якого вже злипались оченята.
— Вартуватимеш, мій хлопчику, вартуватимеш, — кивнула головою місіс Уелдон, щоб не сперечатися з малим.
— Але якщо в лісі немає ні левів, ні тигрів, — вів далі Джек, — то вовки напевно є!
— Та хіба то вовки? — відповів американець. — То скоріше лисиці або, ще точніше, собаки. Їх називають гуарами.
— А ці гуари кусаються?
— Поки вони зберуться кусатись, Дінго їх усіх проковтне: йому найбільший гуар — на один зуб!
— І все ж, — мовив Джек, солодко позіхаючи, — гуари — це вовки, бо інакше їх би не називали вовками!
Сказавши це, хлопчик спокійно заснув на руках у Нен, яка сиділа, спершися спиною об стовбур мангового дерева. Місіс Уелдон поцілувала сина й, лігши на траву поряд, теж невдовзі склепила стомлені повіки.
Через кілька хвилин Геркулес привів до гурту кузена Бенедікта, який пішов був полювати на світляків кокуйпо, якими тутешні жінки прикрашають волосся. Ці жуки з родини коваликів, що випромінюють синювате світло з двох плям внизу на спинці, дуже поширені в Південній Америці. Кузен Бенедікт сподівався наловити їх удосталь, але Геркулес перешкодив вченому на самому початку: не зважаючи на розпачливі протести кузена Бенедікта, він силою привів його до місця ночівлі. Такий уже був Геркулес: діставши наказ, виконував його по-військовому. Цим він урятував чимало світляків од ув'язнення в бляшанці кузена Бенедікта.
А ще через кілька хвилин усі мандрівники, крім вартового Геркулеса, спали міцним сном.
Розділ XVII
СТО МИЛЬ ЗА ДЕСЯТЬ ДНІВ
Мандрівників або мисливців, що ночують у тропічному лісі, звичайно будить на зорі дивовижний хор.
Яких тільки звуків у ньому не почуєш: і квоктання, і рохкання, і крякання, і гавкіт, і вереск, і глузливе бурмотіння.
Так вітають світанок мавпи. У тропічних лісах Нового Світу можна зустріти й маленьку марікіну, й сапажу, й сірих моно, що з їхньої шкури індіанці виготовляють чохли для рушниць, і мавп-стрибунів та ще чимало інших представників породи мавп.