П'ятнадцятирічний капітан
Шрифт:
Ці та інші — до речі, точні — дані навів Гарріс, який добре знав життя та звички нанду. Місіс Уелдон і її супутникам довелось визнати, що вони помилилися.
— Можливо, ми ще зустрінемо табуни страусів, — додав Гарріс. — Тоді вже придивляйтеся пильно, щоб не помилятись і не приймати птахів за чотириногих. А головне, «мій юний друже, не забувайте моїх порад — не стріляйте в жодну тварину. В нас поки що немає потреби полювати, щоб прохарчуватися, і я повторюю: не треба виявляти пострілами нашу присутність у лісі.
Дік Сенд мовчав, замислившись. У нього виник новий сумнів.
Другого дня, 17 квітня, загін знову рушив у дорогу. Гарріс запевняв, що не мине й доби, як перед ними гостинно розчиняться двері асьєнди Сан-Фелісе.
— Там, місіс Уелдон, — казав він, — про вас потурбуються, і за кілька днів ви як слід відпочинете. Можливо, ви не знайдете на фермі тієї розкоші, до якої звикли у себе в Сан-Франціско, однак побачите: і в нас житла не позбавлені комфорту. Не такі вже ми й дикуни.
— Містере Гарріс, — відповіла місіс Уелдон, — ми щиро вдячні вам за вашу великодушну допомогу! Час би вже нам дістатись до місця.
— Ви, звичайно, дуже стомилися, місіс Уелдон?
— Що там я! Мій малий Джек виснажується чимраз дужче. Щодня в певну годину його б'є пропасниця.
— Так, це тут буває, — кивнув головою Гарріс. — Хоч клімат цього плоскогір'я й здоровий, проте в березні й квітні люди хворіють на переміжну пропасницю.
— Однак завбачлива природа, — озвався Дік Сенд, — насилаючи хворобу, дає водночас і ліки проти неї.
— Які, мій юний друже? — здивовано спитав Гарріс.
— А хіба тут не ростуть хінні дерева? — і собі спитав Дік Сенд.
— Ба й справді, — згодився Гарріс, — тут батьківщина дерева, що його кора має цінну властивість скидати жар.
— Але мене дивує, — вів далі Дік Сенд, — що ми й досі не бачили жодного хінного дерева!
— Розумієте, мій юний друже, — відказав Гарріс, — хінне дерево не так легко розпізнати. Дарма що воно високе, має широке листя й рожеві духмяні квіти, — його ще треба знайти. Ці дерева майже не ростуть групами; вони здебільшого розкидані поодинці поміж інших дерев. Індіанці, які збирають хінну кору, пізнають їх тільки по вічнозеленому листю.
— Якщо ви побачите хінне дерево, містере Гарріс, то покажете мені, коли ваша ласка, — попросила місіс Уелдон.
— Неодмінно, місіс Уелдон, але в асьєнді ви знайдете вдосталь сірчанокислого хініну. Це куди кращі ліки, ніж кора хінного дерева 85.
День минув без пригод. Настав вечір, і на ночівлю спинилися як звичайно. Досі погода була сонячна й суха, але невдовзі слід було чекати. дощу: від землі підіймалися теплі випари, огортаючи ліс густим туманом. От-от мав початися сезон дощів.
На щастя, завтра перед маленьким загоном гостинно розчиняться двері асьєнди. До неї — всього кілька годин ходи.
За підрахунками Гарріса, до асьєнди залишалося щонайбільше шість миль. І все ж на ніч було вжито звичайних застережливих заходів. Том і його товариші мали вартувати по черзі. Дік Сенд не хотів легковажити жодною дрібницею. Він виявляв більшу, ніж будь-коли, обережність. В нього зародилася страшна підозра, однак поки що юнак не хотів нікому про неї говорити.
На ночівлю стали під групою високих дерев. Натомлені, всі швидко поснули. Та невдовзі їх розбудив голосний крик.
— Що таке? Хто кричить? — спитав Дік Сенд, який першим схопився на ноги.
— Це я… Це я крикнув! — відповів кузен Бенедікт.
— Що з вами? — озвалася місіс Уелдон.
— Мене щось укусило!
— Змія?! — злякано скрикнула місіс Уелдон.
— Ні, ні, не змія, а якась комаха. О, є! Я її впіймав!
— Ну, то роздушіть вашу комаху, — порадив Гарріс, — і дайте нам спати, містере Бенедікт!
— Роздушити комаху? — вигукнув кузен Бенедікт. — Нізащо в світі! Я повинен роздивитися, що воно таке.
— Якийсь москіт, — мовив Гарріс, здвигнувши плечима.
— Ні, ні! Це муха, — відповів кузен Бенедікт. — До того ж страшенно цікава муха!
Дік Сенд засвітив свій кишеньковий ліхтарик і підійшов до кузена Бенедікта.
— О, невже? — вигукнув ентомолог. — Ось довгождана винагорода за всі мої невдачі й розчарування! Нарешті я зробив велике відкриття!
Він не тямив себе від щастя. Очі його переможно сяяли. Він дивився на муху захопленим поглядом і, здавалось, ладен був її розцілувати.
— Що ж це за комаха? — спитала місіс Уелдон.
— Комаха з ряду двокрилих, кузино, та ще й яка чудова! І кузен Бенедікт показав муху, трохи меншу від бджоли, попелястого кольору, з жовтими смужками внизу черевця.
— Вона не отруйна? — спитала місіс Уелдон.
— Ні, кузино, ні — принаймні для людини. Але для тварин — антилоп, буйволів, ба навіть слонів — вона дуже небезпечна. Яка ж бо це чарівна муха!
— Ви нам урешті-решт скажете, містере Бенедікт, що це за муха? — мовив Дік Сенд.
— Ця муха, — відповів ентомолог, — ця знаменита муха, яку я тримаю в руці, називається цеце! 86Досі нею пишався тільки один континент. Ще ніколи не знаходили цеце в Америці.
Дік Сенд не наважився спитати кузена Бенедікта, в якій саме частині світу досі знаходили страшну муху цеце.
Незабаром мандрівники знову поснули, і тільки Дік Сенд до ранку не склепив очей.
Розділ XVIII
СТРАШНЕ СЛОВО